Українське письменство - Микола Зеров
І далі: «Я є мужик, пролог — не епілог» і т. д. Але коли самоозначення і самооцінка письменника була обов’язкова для критика?
Нам здається, що в інтересах повноти характеристики д. Єфремов повинен був би змалювати Франка не тільки поетом боротьби і контрастів, але і співцем зневіри й сорому. В даному разі можна провести повну паралель між Франком і його Мойсеєм. Франко не завше кликав до боротьби, до змагання за свої ідеали; часами знав він хвилини хитання, коли до нього, як до його героя, приступав Азазель, «темний демон одчаю».
Що торкається викладу, то праця відзначається всіма звичайними прикметами статей Єфремова: написана вона живо і красиво, читається легко.
Трохи неприємне враження справляє полемічний випад проти Горького і його моральної проповіді (очевидно, Горького того періоду, коли писались «Челкаш», «Мальва» і т. п.). Коли цей уступ і був до речі в першому виданні статті, то в другому він здається прикрим анахронізмом: ніцшеанська проповідь Горького оджила свій вік і давно вже нікого не хвилює.
Кінчаючи нашу замітку, щиро радимо читачам книжку Єфремова як талановито написану і поки що найповнішу характеристику Франка, повістяра і поета.
1913
Записки Українського наукового товариства в Києві. Книга XII{31}Київ, 1913
Нова — XII книга Записок Київського товариства приносить чотири ширші публікації (розвідка Ор. Ів. Левицького про Василя Тяпинського, закінчення розвідки Л. Добровольського про різні варіанти народної леґенди про лицаря Михайлика, новознайдену поему Кухаренка, «Харко, запорозький кошовий» з коментарем І. М. Стешенка, останній розділ великої праці М. Порша про «Робітництво на Україні») і дві коротші статті (Ів. Каманіна «Походження Богдана Хмельницького» та Вад. Модзалевського «До історії коломийців у Гетьманщині»).
З них усіх чи не найбільший інтерес має новознайдена поема Кухаренка (так, принаймні, гадає д. Стешенко), автора популярних «Чорноморців» і щирого приятеля Шевченка, якому Кобзар присвятив свою «Москалеву криницю». Інтерес поеми полягає в тому, що вона дає нам ще один зразок тієї літературної форми, що з легкої руки Котляревського стала вельми популярною в українській літературі початку XIX століття — гумористичної, іноді навіть вульґарної поеми, з планом псевдокласичної епопеї, але новим, народним змістом.
Поема збереглася в паперах Олександра Матвійовича Лазаревського, до якого перейшла з редакційного портфеля «Основи» після того, як «Основа» перестала виходити.
Поема писана старовинним письмом, на старому папері приблизно на початку сорокових років минулого століття. Автор її зве себе Як. Мішковським, але на рукописі в двох місцях рукою, одмінною од авторської, надписане наймення Якова Кухаренка, генерала, а потім отамана чорноморського війська.
Сюжет поеми — мандрівки запорозького кошового Харка після зруйнування Січі.
Як водиться в такого роду творах, як вимагає того план псевдокласичної епопеї, автор вводить нас одразу in medias res, показуючи нам героя якраз на середині його життєвої мандрівки. Поема одкривається словами Харка, що заблудився в незнайомій країні, в дикому лісі і даремно шукає дороги. Харко кличе долю:
Доле, де ти? Хоть озвися, Зжальсь, на мене подивися І почуй мої слова! Ніт, нема мені одвіту, Тілько ліс шумить кругом; Де ходжу по білу світу, Я не відаю о том. Люті звірі! Ви скажіте І мені шлях укажіте, Де іти із сих лісів! Все мовчить… О доле мила!
