Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа
Визнавати свою власну, а не тільки чужу відповідальність за поразку — це не пораженство, — це справедливість. Закликати французів до єдності, яка зробить можливим майбутню велич, — це не пораженство, — це патріотизм.
Я не робитиму навіть спроби «пояснювати» «Маленького принца». Ця «дитяча» книжка для дорослих багата на символи, — вони прекрасні, бо здаються водночас прозорими і туманними. Головна цінність мистецького твору полягає в тому, що він виражає сам по собі, незалежно від абстрактних концепцій. Кафедральний собор не потребує коментарів, так само як не потребує коментарів зоряний небозвід. Я допускаю, що «Маленький принц» — певне втілення Тоніо-дитини. Але подібно до того, як «Аліса у Країні Чудес»[265] була водночас і казкою для дівчаток, і сатирою на вікторіанське суспільство, так само поетична меланхолія «Маленького принца» містить у собі цілу філософію. Короля тут слухають лише у тих випадках, коли він наказує зробити те, що і без того здійснилося б; ліхтарника тут поважають тому, що він зайнятий ділом, а не самим собою; ділову людину тут висміюють, бо вона вважає, що можна «володіти» зірками і квітами; Лис тут дозволяє приручити себе, щоб відрізняти кроки хазяїна серед тисяч інших. «Спізнати можна тільки ті речі, які приручиш, — каже Лис. — Люди купують речі готовими у крамницях. Але ж немає таких крамниць, де торгували б друзями, і тому люди більше не мають друзів». «Маленький принц» — творіння мудрого і ніжного героя, який мав багатьох друзів.
Тепер слід поговорити про «Цитадель» — посмертно видану книжку Сент-Екзюпері, для якої він залишив багато нарисів і заміток, але у нього не вистачило часу, щоб відшліфувати цей твір і попрацювати над його композицією. Ось чому так важко робити висновки про цю книжку. Сам автор, безумовно, надавав «Цитаделі» великого значення. Це був підсумок, звернення, заповіт.
Вже сама природа твору таїть у собі небезпеку. Є щось штучне у тому, що сучасний нам житель Західної Європи засвоює тон, властивий книзі Іова, — євангельські притчі піднесені, але вони лаконічні і сповнені містики, в той час як «Цитадель» розтягнута і дидактична. У цій книзі є, звичайно, щось від «Заратустри»[266] і «Промов віруючого» Ламенне[267], її філософія, безумовно, лишається філософією «Військового льотчика», але в ній немає життєвої опори.
І все ж таки блискітки, що залишаються у тиглі після читання цієї книжки, — з чистого золота. Її тема надзвичайно характерна для Сент-Екзюпері. Старий володар пустелі, який ділиться з нами своєю мудрістю і досвідом, був у минулому кочівником. Потім він зрозумів, що людина може здобути мир, тільки спорудивши свою цитадель. Людина відчуває потребу у власному пристановищі, у своєму полі, у країні, яку вона може любити. Купа цеглин і каміння — ще ніщо, їй не вистачає душі зодчого. Цитадель виникає передусім у серці людини. Вона споруджена із спогадів і обрядів. І найголовніше — берегти вірність цій цитаделі, «бо мені ніколи не оздобити храм, коли я щохвилини починаю зводити його знову». Коли людина руйнує стіни, бажаючи здобути цим свободу, вона сама стає схожою на «напівзруйновану фортецю». І тоді нею опановує тривога. «Мої володіння — це не череда, не поля, не будинки і не гори, це те, що панує над ними і зв’язує їх воєдино».
Були люди, яким хотілося б, щоб Сент-Екзюпері задовольнився тим, що він письменник, небесний мандрівник, і вони говорили: «Навіщо він постійно намагається філософствувати, коли він аж ніяк не філософ». А мені якраз подобається, що Сент-Екзюпері філософствує.
«Треба думати за допомогою своїх рук», — писав колись Дені де Ружмон[268]. Льотчик думає за допомогою всього свого тіла і за допомогою свого літального апарата. Найпрекрасніший образ, створений Сент-Екзюпері, навіть прекрасніший за образ Рів’єра, — це образ людини, чия мужність сповнена такої простоти, що розповідати про її мужні вчинки було б смішно. «Ошеде — колишній сержант, якому недавно надали звання молодшого лейтенанта. Безумовно, культури йому не вистачає. Він не зміг би сам пояснити себе. Але він — цільна натура. Коли йдеться про Ошеде, слово «обов’язок» втрачає усяку пишномовність. Кожен хотів би так виконувати свій обов’язок, як його виконує Ошеде. Думаючи про Ошеде, я дорікаю собі за свою недбайливість, лінощі, неуважність, і передусім за хвилини зневіри. Це ознака не моєї доброчесності, а цілком зрозумілих ревнощів. Я хотів би існувати так, як існує Ошеде. Прекрасним є дерево, яке сягає своїм корінням у землю. Прекрасна стійкість Ошеде. В Ошеде не можна помилитися».
Сент-Екзюпері ставиться зневажливо до абстрактного мислення. Він мало вірить у різні ідеологічні концепції. Він охоче повторив би слідом за Аленом: «Для мене будь-який доказ заздалегідь порочний». Як можуть абстрактні поняття обіймати істину про людину?..
Що ж таке істина? Істина — це не доктрина і не догма. Її не осягнеш, приєднавшись до якої-небудь секти, школи або партії. «Істина людини — те, що робить її людиною».
«Навіщо сперечатися про ідеології? Першу-ліпшу з них можна підперти доказами, і всі вони суперечать одна одній, і від цих суперечок втрачаєш усяку надію на спасіння людей. А люди ж навколо нас, скрізь і всюди, прагнуть одного і того ж. Ми жадаємо свободи. Той, хто працює кайлом, хоче, щоб у кожному ударі кайла був зміст. Коли кайлом працює каторжник, кожен його удар принижує каторжника, але коли кайло в руках у розвідувача, кожен його удар підносить розвідувача. Каторга не там, де працюють кайлом. Вона жахлива тим, що удари кайла позбавлені змісту, де ця праця не з’єднує людину з людьми».
Той, хто створив таке відносне уявлення про істину, не може закидати іншим людям те, що їхні вірування відрізняються від його власних. Коли істина для кожного — це те, що його звеличує, тоді ви і я, хоч ми і вклоняємося різним богам, можемо відчути між собою близькість завдяки спільній прихильності до величі, завдяки нашій спільній любові до самого почуття любові. Інтелект тільки тоді чогось вартий, коли він служить любові.
Про людину не слід запитувати: «Якої вона дотримується
