Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа
Несподівано у внутрішньому світі письменника відбувся серйозний переворот. 1928 року Андре Бійї[252], який за дорученням одного паризького видавця готував серію книжок, що були «продовженням уславлених творів», запропонував Франсуа Моріаку написати продовження «Трактату про похіть» Боссюе. Внаслідок цього з’явилася книжка, коротка, але полум’яна, — «Страждання християнина» (пізніше Моріак дав їй іншу назву — «Страждання грішника»), де письменник розглядав «досить ниці домагання Плоті». Ниці? Не знаю, але змальовані вони були дуже патетично. У книжці чимало прекрасних місць. Її тема — непримиренна суворість християнства по відношенню до Плоті. Християнство не визнає за Плоттю жодних прав, воно її просто умертвляє.
Книжка «Страждання християнина», яку критики назвали шедевром стилю і думки, болісно збентежила католицьких друзів письменника. У книжці помітно було якесь самозамилування відчаєм, до релігійного почуття тут домішувалась чуттєвість, і це здалося їм небезпечним. Під впливом Шарля дю Боса, а потім і абата Альтермана Моріак вирішив усамітнитись для глибоких роздумів. З цього періоду медитацій він вийшов глибоко «зворушеним». Незабаром, ніби відповідаючи самому собі, він публікує нову книгу — «Щастя християнина». У ній він засуджує «жалюгідну тривогу» і «прихований янсенізм» людини, яка перебуває у розладі з самою собою і добровільно обрала таке життя у розладі. Похмурій монотонності хтивості він протиставить радощі відродження у благодаті.
Ще одна подія довершує чудо, яке сталося в душі Моріака: це чудо слід безумовно іменувати наверненням, хоч це було скоріше повернення до бога. Коли він досяг середнього віку, страшна хвороба, яку вважали раком горла (на щастя, ці побоювання не справдились), привела його до брами смерті. Протягом кількох місяців друзі і близькі Моріака вважали його приреченим, і він, що так сумнівався у наявності любові, побачив себе оточеним такою любов’ю, що сумнівам більше не лишалося місця. «Багато критиків і читачів звинувачували мене, як звинувачують у поганому вчинку, у песимізмі, що спонукав малювати надто вже похмурих персонажів. Я й сам закидав собі цей песимізм, закидав у дні моєї хвороби, коли бачив навколо чудових, добрих і відданих мені людей. Я захоплювався своїм лікарем. Я думав про тих, хто любив мене з дня моєї появи на світ. І я більше не розумів, як це я примудрявся досі малювати людство таким жорстоким. Саме в цю пору у мене народилося бажання написати книжку, над якою я зараз працюю».
Книга, про яку йдеться, — «Таємниця Фронтенака» — і справді, найбільш розчулений, найбільш гармонійний і безпосередній з романів Моріака. Це картина світлих і ніжних сторін сімейного життя, картина, яка змальовує дружбу братів і сестер, що живуть під опікою матері, котра захищає своїх дітей з самопожертвою і гордим достоїнством.
Моріак не зрікається чудовиськ, змальованих у його романах, усіх цих «чорних ангелів», він продовжує відтворювати їх. Проте тепер він вважає, що «чорні ангели» можуть бути врятовані вже не засобами примітивної розв’язки, їх непоясненного звернення до бога, а внаслідок щирого навернення, глибокого духовного перевороту, якого вони зазнали, пізнаючи самих себе і наслідуючи Христа. […] Навіть чудовиська, коли вони самі усвідомлюють себе як чудовиськ і викликають у самих себе жах, можуть у майбутньому стати святими.
У романі «Кубло гадюк» — одній з найчудовіших своїх книжок — письменник малює злобного старика, недовірливого, відлюдного, до того ж лютого ворога релігії, який наприкінці життя несподівано починає розуміти, що міг би «одним махом» звільнитися від кубла гадюк, які душать його. «Любов сповнює людину певністю…» «Нещадний і песимістичний аналіз якого-небудь Ларошфуко безсилий перед вірою святих — він неспроможний похитнути милосердя, основну властивість їхньої натури, і перед вірою святих диявол втрачає свою силу».
Сам Моріак — живе свідчення моральної сили такої віри. Жодною мірою не втративши ні своєї дотепності, ні навіть насмішкуватості, він зумів, «земне життя пройшовши до половини», стати одним з наймужніших французьких письменників, які переконано відстоюють принципи, що здаються їм вірними, навіть коли ці принципи не користуються популярністю. Можна поділяти або не поділяти його погляди, однак кожний сумлінний читач має визнати, що Франсуа Моріак прагне за будь-яких обставин говорити і робити те, що, на його думку, повинен говорити і робити християнин.
* * *
Англосаксонський роман можна порівняти з сільським путівцем: його перетинають плоти, обрамовують квітучі огорожі, він губиться у луках, кружляє, зміїться, ведучи до невідомої мети, яку читач знаходить, тільки дійшовши до неї, а іноді не знаходить зовсім. Подібно до класичної трагедії, французький роман до Пруста являв собою — якщо й не завжди, то переважно — історію якої-небудь кризи. Персонажі у ньому, на відміну від такого роману, як, скажімо, «Девід Копперфільд», де історія героя простежується від його народження, описуються у який-небудь трагічний момент їхнього життя, а про їхнє минуле лише натякається, або стає відомо з розповіді про минуле.
Так само й чинить Моріак. Він читав Пруста, завжди любив його і, гадаю, багато чого навчився у нього, особливо в галузі аналізу почуттів. Але манера письма Моріака близька до манери Расіна. Його романи — завжди романи про душевну кризу. Молодий селянин не бажає бути священиком, він кидає семінарію і повертається до мирського життя; у цей день він потрапляє в поле зору Моріака («Плоть і кров»). Багата буржуазна родина, для якої гроші відіграють вирішальну роль, дізнається про своє розорення; з опису цієї катастрофи й починається роман («Дорога в нікуди»). Якийсь чоловік випадково зустрічає у паризькому кафе жінку, володіти якою він мріяв у юності, але не мав успіху. Так стрімко починається друга книжка Моріака («Пустеля кохання»), і тільки заглибивши героя і читача in médias res[253], автор згадує події минулого.
Дія у романах Моріака розвивається навально. Почувається, що вони написані на одному диханні, здається, ніби розповідь виривається назовні під тиском несамовитих пристрастей, що автор охоплений нетерплячкою, майже шаленством. «Писати — це значить розкривати душу». Зустрічаються письменники, яким нема чого сказати; Моріак пише тому, що йому треба надто багато сказати. Народний вираз «серце його переповнене по вінця» примушує Моріака завжди думати над тим, щó є мистецтво романіста: «Під нестерпним гнітом
