Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа
З цього душевного роздвоєння народилася книжка «Зігфрід і Лімузен». У творах німецького літератора Зігфріда фон Клейста, який уславився після війни, оповідач узнає стиль і навіть окремі фрази свого друга дитинства Форестьє, французького письменника, який пропав без вісті. Насправді Клейст і є Форестьє, який втратив пам’ять після поранення, був підібраний на полі бою і неначе заново відроджений у німецькому госпіталі; і ось цей француз став проводирем німецької молоді. Оповідач намагається пробудити в цій людині без пам’яті французькі спогади. Наприкінці роману оповідач везе Зігфріда в Лімузен, що дало чудовий привід письменнику оспівати повітря батьківщини і кантони провінції.
Роман? Безумовно, але передусім есе про Францію і Німеччину, написане людиною, яка не тільки добре знала обидві країни, але й любила їх. Згодом на основі «Зігфріда» буде написано п’єсу, яка принесе Жіроду його перший театральний успіх. Визначимо, до речі, ідею: людина, яка втратила пам’ять і позбавлена минулого, може почати жити спочатку. Ми ще не раз зустрінемо її у творах Жіроду (де задоволена людина охоче відмовляється від своєї долі), а потім і в Ануя.
У «Зігфріді» чимало словесної гри і «жірандолей», але все це лише орнамент. Головна тема — франко-німецьке зближення — найважливіше для Жіроду. Починаючи з «Белли», де хоч і зберігається та сама форма, що в «Сюзанні і Тихому океані»[237], «Жюльєтті в країні людей» (те, що Кокто назвав «поезією роману»), зміст стає вагомішим, бо автор пізнає життя суспільства вже не по-школярському. У «Беллі» розповідь ведеться від особи Філіппа Дюбардо, сина великого Дюбардо з Міністерства закордонних справ, тобто Філіппа Бертело. Картина родини Бертело, цього збіговиська геніїв, де астроном дядя Гастон демонструє карту зоряного неба, а хірург, хімік і фінансист розповідають про свої останні експерименти, сповнена величі. «То було людство, яке вело розмови з самим собою на самому краю невідомого. То була відповідь Ейнштейну, Бергсону, Спенсеру[238], Дарвіну. В іншій сім’ї лихословили б про родичів, тут визнають свій розрив, — слід сподіватися, тимчасовий, — з Лейбніцом і Гегелем». У «Беллі» школяр подекуди доростає до генія.
Друга частина диптиха, де дається портрет Ребандара (Пуанкаре), написана безжально — ніщо так не дратувало Жіроду, як експлуатація війни з політичною метою.
На фоні вендети Ребандарів і Дюбардо розквітає кохання нових Монтеккі і Капулетті — молодого Філіппа Дюбардо і двадцятип’ятирічної Белли, витонченої, мовчазної удови сина Ребандара. Це Ромео і Джульєтта, Родріго і Хімена[239], їхнє кохання весь час у небезпеці, бо Ребандар погрожує заарештувати за службовий злочин батька коханця Белли. Та намагається боротися з долею. Нездійсненне завдання, і, вражена невдачею, Белла падає мертвою.
Дивний роман: у ньому є незабутні сцени, які не мають відношення до сюжету, разом з тим він побудований абияк і наполовину не вдався. Усі романи Жіроду — це свого роду намиста виблискуючих куплетів, балети стилізованих персонажів.
Друга група романів вибудовується навколо «Жерома Бардіні». Жером — рідний брат Жіроду, людина, яка мріє втекти від життя, від власного життя і від людей. Цей майже сорокарічний мужчина кохає свою дружину Рене, але він зазнав поразки у своєму першому двобої з життям і тепер палко бажає почати все спочатку, звільнившись від минулого, перетворитися на іншого Бардіні, з новою плоттю, виховати цього двійника, дати йому в руки зброю і благословити. Одне слово, він мріє стати своїм власним сином. Жером залишає свою одежу на березі Сени і пливе назустріч новому єдиноборству з життям. Але він уникатиме жінок і знайде трохи щастя лише поряд з дитиною, таким саме втікачем, як він сам.
Очевидно, ностальгія за власним дитинством, яке він так любив, не залишає Жіроду. Він завжди на боці дітей і тварин, проти дорослих людей. Тільки дитинство має ту свіжість почуттів, яка дозволяє творити поезію і щастя з будь-чого, з шкільних «творів», з метричної системи, з «буденності закутка». Тільки дитині дано у супутники великих людей з історії і хрестоматій.
«Вибір обранців» (1939) — останній і, мабуть, найлюдяніший роман Жіроду. Тридцятитрьохрічна Едме живе в одному з міст Каліфорнії зі своїм чоловіком інженером П’єром і двома дітьми, Жаком і Клоді. Усі четверо люблять одне одного, вони ніби щасливі, але Едме не може без сліз чути слово «щастя». Вона відчуває нестерпну тугу, зазнає почуття вини, омани. Незважаючи на свою доброчесність, відданість, любов, вона несе кару невірної дружини, терзається докорами сумління. Чому? Тому, що в її стосунках з чоловіком є прихована тріщина. П’єр — гарний, мужній і розумний випускник Політехнічного інституту — страждає, почуваючи, що Едме вірна йому з порядності, а зовсім не тому, що він — зразок усіх людських доброчесностей. Він почуває, що вона кохає його як дружина, але його сповнює відчаєм думка, що вона була б так само вірною будь-якому мужчині, який ділив би з нею шлюбне ложе. П’єр — сама довершеність, а Едме любить чоловіків легковажних, ненадійних, гультяїв, їй подобаються легковажні сенатори, легковажні торговці гарматами.
Едме відчуває цю тріщину і, подібно до Жерома Бардіні, зазнає спокуси втекти. Не з яким-небудь мужчиною, а просто щоб бути вільною, щоб покінчити з поцілунками, якими обмінюються через непорозуміння, щоб позбутися примх свого партнера. Але навіть втеча Едме дратує П’єра. «Якби він одного дня, піддавшись безумству, збився з пуття, ви знайшли б його де-небудь на краю Корфу, у кутку Парфенона або перед порталом Шартрського собору. Едме ви знайдете у скверику…» Незабаром вона повернеться до П’єра, але для її дочки почнеться та сама драма. Сімейна шахова партія буде продовжена з новим складом пішаків: батько, мати, син з невісткою, дочка і зять. Усі вони зазнали «великих почуттів». Фортеці кохання було взято, здано і взято знову. Тепер вони обідають, згадуючи про минуле, подібно до акробатів, які базікають після свого номера. Усе в порядку, усе не склалося.
У романах Жіроду пристрасті звичайно вщухають і закінчуються примиренням з життям. Він захоплено оспівує світанок, дитину, юну дівчину, але йому подобаються також чисті жінки і ніжні старі. Грубі почуттєві натури жахають його. Він бажав би, щоб чуттєвість прикривалася розумом, гумором і доброчесністю.
Втім, усі персонажі для нього — лише привід. Він аж ніяк не думає, що читач 1930 року чекає від своїх авторів романів-шедеврів, на зразок «Пані Боварі» або «Принцеси Клевської»[240]. Шедеври — це статуї, які слід ставити на перехрестях літератури. Коли їх забагато, вони
