Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа
«Нічний політ» належить до південно-американського періоду життя Сент-Екзюпері. Для того щоб/пошта, одержана з Патагонії, з Чілі, з Парагваю, вчасно прибула в Буенос-Айрес, пілотам компанії «Аеропосталь» доводиться летіти вночі над нескінченними гірськими хребтами. Якщо їх наздожене буря, якщо вони зіб’ються з дороги, вони приречені. Але їхній начальник, Рів’єр, знає, що на такий ризик необхідно йти. Разом з Рів’єром, разом з одним з інспекторів, Робіно, разом з дружиною пілота Фаб’єна ми стежимо за польотом трьох літаків під час грози. Один з них, літак Фаб’єна, губиться під час урагану. Перед ним наче змикаються пасма Кордільєр. У льотчика залишається тільки на півгодини пального, він розуміє, що надії більше нема. І тоді він підіймається до зірок, туди, де немає жодної живої істоти, крім нього самого. Завойовник легендарних скарбів Фаб’єн гине. Молода жінка, запалена нею лампа, з такою любов’ю приготований обід марно чекатимуть на нього. Та Рів’єр, який теж на свій лад любив Фаб’єна, з холодним відчаєм починає займатися відправкою пошти в Європу.
Рів’єр прислухається до того, як трансатлантичний літак «виникне, пророкоче і розтане», ніби грізний поступ армії, що рухається серед зірок.
«Планета людей» — це чудова збірка есе, деякі з них набирають форми новели. Оповідання про перший політ над Піренеями, про те, як старі, досвідчені льотчики залучають до фаху новачків, про те, як під час польоту відбувається боротьба з «трьома споконвічними божествами — з горами, морем і бурею». Портрети товаришів автора: Мермоза, який зник в океані, Гійоме, який врятувався в Андах завдяки своїй витримці. Есе про «Літак і планету», небесні пейзажі, оазиси, посадку в пустелі, у самому таборі маврів, і оповідання про той день, коли, загубившись у лівійських пісках, ніби в густій смолі, автор ледве не вмер від спраги. Але сюжети самі по собі мало чого, варті; важливіше те, що людина, яка оглядає з такої висоти планету людей, знає: «Самий лише Дух, торкнувшись глини, творить з неї людину». За останніх двадцять років надто багато письменників говорили нам про слабкості людини. Нарешті знайшовся письменник, який говорить нам про її велич.
«Військовий льотчик». Ця книжка написана Сент-Екзюпері після короткої кампанії — і поразки — 1940 року. Під час німецького наступу у Франції капітан де Сент-Екзюпері і екіпаж літака одержують від свого начальника, майора Аліаса, наказ здійснити розвідувальний політ над Аррасом. Цілком можливо, що під час цього польоту їх зустріне смерть, смерть безглузда, бо їм доручено зібрати відомості, які вони вже ніколи не зможуть передати, — шляхи будуть безнадійно захаращені, телефонний зв’язок перерваний, генеральний штаб передислокується в інше місце. Віддаючи наказ, майор Аліас і сам знає, що наказ цей безглуздий. Та що тут можна сказати? Кому спаде на думку ремствувати? Підлеглий відповідає: «Слухаюсь, пане майор… Так точно, пане майор…», і екіпаж летить, щоб виконати завдання, яке стало непотрібним.
Книжка складається з роздумів льотчика під час польоту до Арраса, а потім під час його повернення посеред ворожих снарядів і ворожих винищувачів. Роздуми ці піднесені. «Так точно, пане майор…» Чому майор Аліас посилає своїх підлеглих, які до того ж його друзі, на безглузду загибель? Чому тисячі молодих людей згодні загинути у бою, який, судячи з усього, вже програно? Тому, що вони розуміють: беручи участь у цьому безнадійному бою, вони підтримують дисципліну в армії і зміцнюють єдність Франції. Вони добре знають, що їм не пощастить за кілька хвилин, здійснивши кілька героїчних вчинків і офірувавши кілька життів, перетворити переможених на переможців. Але вони знають також, що поразку можна перетворити у відправний пункт на шляху до відродження Франції. Чому вони б’ються? Що рухає ними? Відчай? Аж ніяк.
«Є істина, вища за усі докази розуму. Щось проникав в нас і керує нами, чому я підкоряюсь, але чого не зміг ще усвідомити. У дерева немає мови. Ми — віти дерева. Є істини очевидні, хоч їх і неможливо виразити словами. Я вмираю не для того, щоб затримати навалу, бо немає такого захистку, де, сховавшись, я міг би чинити опір разом з тими, кого люблю. Я вмираю не заради врятування честі, бо не вважаю, що ображена будь-чия честь, — я нехтую суддями. І я помираю не з відчаю. І все ж таки я знаю: Дютертр, який зараз дивиться на карту, розрахує, що Аррас знаходиться десь там, на курсовому куті сто сімдесят п’ять градусів, і через півхвилини скаже мені:
— Курс сто сімдесят п’ять, пане капітан…
І я візьму цей курс».
Так міркує французький льотчик, чекаючи загибелі над охопленим полум’ям Аррасом; і до того часу, доки у таких людей будуть такі думки і доки вони висловлюватимуть їх такою піднесеною мовою, французька цивілізація не загине.
Надзвичайно дивно, що знайшлися критики, які вважають цю прекрасну книгу «пораженською». А ось я не знаю іншої книги, яка б вселяла більшу віру у майбутнє Франції: «Поразка… Перемога… (повторює автор слідом за Рів’єром). Я погано розуміюсь на цих формулах. Є перемоги, які надихають, є й інші, які принижують. Одні поразки несуть загибель, інші пробуджують до життя. Життя виявляється не у станах, а у діях. Єдина перемога, яка не викликає у мене сумнівів, — це перемога, закладена у силі зерна. Зерно, кинуте в чорнозем, уже перемогло. Але має минути певний час, щоб настала година його торжества у достиглій пшениці».
Французькі зерна проростуть. Вони вже кільчаться з того часу, коли був написаний «Військовий льотчик», і нові жнива наближаються. І Франція, яка довго страждала, терпляче чекаючи нової весни, зберігає вдячність до Сент-Екзюпері за те, що він жодного разу не зрікся її.
«Якщо я невіддільний від своїх, я ніколи не зречусь їх, що б вони не скоїли. Я ніколи не звинувачуватиму їх перед сторонніми. Коли я зможу взяти їх під захист, я захищатиму їх. Коли вони зганьблять мене, я приховаю цю ганьбу у своєму серці і промовчу. Що б я тоді не думав про них, я ніколи не виступлю свідком обвинувачення…
Ось чому я не знімаю з себе відповідальності за поразку, через яку не раз почуватиму
