Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа
Підсумуємо: життя людини дії сповнене небезпек; смерть весь час підстерігає її; абсолютної істини не існує; проте жертовність формує людей, які стануть володарями світу, бо вони володарі самих себе. Така сувора філософія льотчика. Варто подиву, що він знаходить у ній певну форму оптимізму. Письменники, які проводять життя за письмовим столом і в яких поступово холоне душа, стають песимістами, бо вони ізольовані від інших людей. Людині дії чужий егоїзм, бо вона усвідомлює себе як частину групи товаришів. Боєць нехтує дріб’язковістю людей, бо бачить перед собою мету. Ті, хто працюють разом, ті, хто поділяють спільну відповідальність з іншими, підіймаються над ворожнечею.
Урок Сент-Екзюпері все ще залишається живим уроком.
Андре Мальро
[269]
«Світ став схожим на мої книжки», — писав Мальро. У своїх романах він змальовував риск, боротьбу, революцію; і весь світ справді був охоплений повстаннями і війнами.
Протягом усього життя його вабила мужня література, де відвага і насолода цінувалися б вище за сентиментальність. Дух епохи підтвердив його правоту. Чутливість цінується у стабільні і дозвільні часи. Молодь, яка виросла під тріск автоматів, шукала суворіших наставників. Її цікавив не стільки аналіз особистості, скільки прилучення до мас. Творчість Мальро, як і творчість Хемінгуея, залучала цю молодь до кривавої і героїчної боротьби, мала сподобатись їй і сподобалась.
Але в основі престижу Мальро — відповідність його життя його творчості. Він десь сказав, що писати варто тільки мемуари. Його романи і являють собою транспоновані мемуари мужньої і розумної людини. Мальро сам пізнав і пережив китайські події «Завойовників» і «Долі людської», він брав участь в іспанській війні разом з добровольцями «Надії», був 1940 року танкістом, як герої «Альтенбурзьких ліщин», командував бригадою у кампанію визволення Франції. Ветерани знають про все це і поважають його. У ще більшій мірі, ніж Шатобріан, Мальро створив шедевр із власного життя. Це не значить, що в ньому не було складних ситуацій. Авантюрист завжди ризикує. Протягом п’ятнадцяти років Мальро віддавав усього себе світовій революції, хоч і не вступав до комуністичної партії.
Предтеча абсурду
У наші дні чимало галасу породила ідея абсурдності світу. Більша частина творів Камю присвячена «абсурдній людині», тій, хто виміряла безодню між сподіваннями людини і байдужістю всесвіту. Правду кажучи, думка далеко не нова. Мальро, як і багато інших, цитує Паскаля: «Уявіть собі велику кількість людей, закутих у кайдани і приречених на смерть, — деяких з них щоденно вбивають на очах у решти, так що ті, хто залишився живий, бачать свою власну долю у долі до себе подібних. Такий образ долі людської». Так, у цьому криється суть абсурду. Смерть — «неспростовний доказ абсурдності життя».
Для людей віруючих проблема абсурдності буття розв’язується ясно. Для них всесвіт не байдужий, він покірний всемогутньому уважному до долі найменшого створіння богові, якого можна пом’якшити молитвою. Смерть для них не кінець усього, а початок справжнього існування. Душа безсмертна, і присутність бога сповнює її блаженством. Однак для героїв Мальро — Гаріна і Перкена, Жізора і Маньєна — бог мертвий. До чого душа, коли немає бога? Гарін потребує віри в абсурдність світу. «Людина безсила, вона не живе по-справжньому без переконання, без невідступної думки про марність світу».
Мальро ніде не говорить, що згоден з Гаріним, і я не думаю, що він згоден з ним повністю. Але сам він твердить: «Відсутність кінцевої мети життя стала умовою дії». Ця відсутність розкріпачує дію. Якщо нічого немає, можна дозволити собі все. Така, зазначає П’єр де Буадеффр[270], «люциферова спокуса, перед якою самому Мальро пощастило встояти, але якій звичайно піддавались „завойовники“ від Калігули[271] до Гітлера». Людина з порожньою душею може вдатись до найризикованіших авантюр. Що їй втрачати?
Але навіщо? Хіба не було б природніше, коли всесвіт байдужий, не кидатись у бійку, назустріч тортурам і смерті, а просто жити собі на втіху? Адже Гарін воює не заради «ідеалу». Він говорить з презирливою іронією про людей, які твердять, ніби вони працюють заради щастя людства. Честолюбець? Гаріну (у якого дещо, але тільки дещо від молодого Мальро) не властиве честолюбство, яке планує майбутнє і підготовляє чергову перемогу, меркантильне честолюбство Растіньяка, «але він почуває в собі настирливу, настійну потребу в могутності». Він не чекає від могутності ні грошей, ні поваги, ні шани, — вона потрібна йому як така. «Він доходив висновку, що здійснення могутності приносить свого роду розраду, свого роду розкріпачення. Його цікавила гра самим собою. Будучи відважним, він знав, що будь-який програш обмежений смертю».
Аналогічні думки раз у раз неодмінно натикаються) на смерть. Іноді вона уявляється розв’язанням проблеми. Дід Берже в «Альтенбурзьких ліщинах» кінчає самогубством, як це вдіяв дід самого Мальро. У інших персонажів Мальро думка про смерть перетворюється на манію убивства. Ця жорстокість виникає здебільшого у людей принижених. «Глибоке приниження породжує заперечення світу. Лише кровопролиття, наркотики і неврози живлять такого роду самотність». І ще: «Революція, — що це таке? Я скажу тобі: ніхто не знає. Але передусім — у світі надто багато злиднів, не лише відсутність грошей, а… те, що завжди існують багатії, які живуть, і інші, які не живуть».
Це не жалість — почуття, героям Мальро мало властиве, зневажуване багатьма з них. Це потреба відвоювати для себе і для інших людську гідність. «Що ви називаєте гідністю?» — питають у Кіо («Доля людська»). Він відповідає: «Протилежне приниженню». Не така вже погана відповідь. Гідність — це повага, котру людина повинна почувати до самої себе і якої вона може вимагати від інших. Коли гідність не поважають, вона перетворюється на приниження, а приниження веде до тероризму.
Авантюра і дія
«Життя не більше як камінь, кинутий в океан, але, знаючи це, ставиш на карту саму траєкторію». Є, проте, багато способів поставити життя на карту, багато форм ризику. Молодий Мальро обрав революційну боротьбу. Не тому, що він вірив у
