У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

кризу, переживши розчарування в «революційному» проґресі. Місце колишніх марксистських захоплень надійно посів комплекс хворобливих ідей, пов’язаних із звільненням психіки, зруйнуванням старої моралі, особистими пошуками Бога у вигляді «революційного» месії з поеми «Дванадцять» А. Блока. В Росії цю традицію розпочав Д. Мережковський, сповідуючи культ плоті, що стимулювало еротику, містику, окультизм у тогочасних писаннях декадентів. На сектантські збори хлистів сходилися статусні верхи літератури й філософії: А. Блок, Ф. Сологуб, М. Ремізов, В. Розанов, А. Бєлий. Зокрема Д. Мережковський бачив у сектах «міст до народу», а ранні більшовики навантажили їх «революційним» змістом, виплодивши «чорні трибунали комуни», як у новелі «Я (Романтика)» М. Хвильового.

Харків. Будинок 3-ї Робітничої поліклініки. 1930-ті роки

Загалом вважалося особливим «творчим» подвигом — піддатися на саморуйнування як у пиятиці, руйнуванні родинного життя, так і в соціяльному утопізмі. Виплеснувши «безсюжетний» жах від скоєного, від здійснення власного невмотивовано-сюжетного вчинку, як-от вбивство героєм власної матері у згаданій новелі М. Хвильового. Певний час у новонародженій «українській» радянській літературі існував хвилюючий контраст між атмосферою партійно-кабінетних інтриг і ворохобними авторами на кшталт М. Хвильового, котрий розказував начальству про «запах слова», «Загірню комуну», «голубу Савойю», себто про те, що начальство могло тільки уявити, керуючи побудовою зовсім іншого, номенклятурно-бюрократичного ладу.

Хвилювання без романтики

Насамперед загадка Хвильового була та сама, яку даремно силкувалися розв’язати цілий ряд його попередників і сучасників.

Д. Донцов

Про неї я якось сказав Хвильовому:

— Non te peto, piscem peto — guid me fugis, Galle?

— Що це значить, Аркаша?

— От тобі й на! А ще й «Камо грядеши» написали — і не знаєте.

А. Любченко

…Іноді варто буває озирнутися на ще не перейдений «червоний» шлях нашого письменства, надто ж на той його відтинок, коли загарбницькі пляни Москви ще вільно, хоч і опосередковано, висвітлювалося по всіх «українських» друкованих речниках у вигляді численних «плятформ» та «наших універсалів». Революційна психологія нового хама (а невдовзі й нового пана) неминуче породжувала натоді ще цілком природній відрух аж надто безоглядного ставлення до колишніх ворогів, аби приховувати від них безумні проекти побудови Нового Майбуття. Тому-то з високостей свого пролетарського «я», що безумовно мало «революційне» минуле, тодішні будівничі Загірньої комуни ще не зважали на «буржуазну» творчість т. зв. «попутників», дозволяючи на з’яву численних «білоґвардійських» спогадів у тодішньому друкованому потоці красного письменства. На противагу цьому вони ставили бойовий епос «червоного» партизанства, що подавав романтику махновщини з позицій ортодоксального більшовізму. Цілком чудовим взірцем такого письма залишається новеля «Я (Романтика)» М. Хвильового, в якій автор підносить «чорний трибунал комуни», славлячи людей «з холодним розумом і каменем замість серця».

Згодом, відповідно до завершення будівництва знаного в Харкові письменницького Будинку «Слово», що місця в його панському солярії, на останньому поверсі будови, могло на всіх не стати, на думку пролетарським мистцям, нарешті, приходить те, що така творчість любого усіма Миколи Хвильового, «здібного недоучки з романтичним складом натури є нічим іншим, як тільки злою карикатурою на події нашої недалекої минувшини, яку використовують наші вороги». «Оповідання „Я“ — величезна психологічна помилка, не кажучи вже про його велику суспільну шкідливість», — писав В. Юринець у журналі «Червоний шлях» 1927-го року.

Відтак, через п’ять років по тому, себто по скасуванню ВАПЛІТЕ, закриттю «Літературного ярмарку» і завершенню т. зв. «літературної дискусії», себто на початку лиховісного десятиліття після «великого перелому», року 1932-го М. Хвильовий знову дозволяє собі друк «назадницького» оповідання назвою «Подяка приватного лікаря», де згадує своє недалеке чекістське минуле.

Те, що новеля «Я (Романтика)» — безперечно, автобіографічна річ, сумніву не улягає. Тему цього прокомуністичного твору М. Хвильового дослідник його життя й творчости О. Гай пов’язував з тим, що довелося пережити Хвильовому (натоді ще Фітільову-чекісту) в 1919-му році, коли під час наступу денікінців була утворена більшовицька «рада п’ятьох». При тому біограф зазначає, що хоч матері своєї Хвильовий насправді не вбивав (як це відбувається з героєм новелі), але під час революції таки вбив якогось нещасного в імя «великої ідеї», про що пізніше натякав у біографічних «Вальдшнепах». Цей випадок (як колись, у часи громадянської війни, alter ego М. Хвильового в романі, а саме Дмитрій Карамазов, розстріляв когось із ближніх біля якогось монастиря), інший дослідник, колишній «гартівець» В. Чапленко згадує у зв’язку із цілком реальним зізнанням Хвильового 1922-го року, зробленим у статті, що з’явилася на сторінках журналу «Арка». «Не маючи змоги ні добути це видання, ні згадати навіть її заголовка, я, проте, добре пам'ятаю, — значить В. Чапленко, — що Хвильовий, полемізуючи з Коряком і протиставляючи йому свої „заслуги“ (якби, мовляв, він, Коряк, мав таку біографію!), згадує, як він (Хвильовий) власноручно застрелив на вулиці Полтави (а може, й не Полтави — не пригадую виразно) фельдшера-петлюрівця».

…Час, як бачимо, увиразнює риси хоч би й тайних «пуделів Революції», що на певному перехресті Нашої Доби на них чатує Залізна Вовчиця, про яку писав Юрій Липа. Отож за її несхибною волею час від часу до нас вертає пам'ять про тих горопашних романтиків «вітаїзму», що не зуміли оборонити свою ідею, власноруч вкоротивши власне життя. Гірке відчуття тієї пам'яти спонукає до відтворення історичної правди, звідки вже стає знати, чому жадного разу під ту пору не заарештований колишній ворохобник-чекіст Хвильовий міг дозволяти собі загравати з владою аж до власного ганебного кінця.

Харків. Вулиця 1-го Травня. 1930-ті роки

Революційні «заслуги» М. Хвильового згадана влада приховувала довгенько, тож, наприклад, його «крамольне» оповідання «Подяка приватного лікаря», написане в Чернігові 1932-го року, не увійшло до жадного з пізніше перевиданих збірників прози і навіть до найповнішого двотомника творів Хвильового, вже за новітніх часів упорядкованого М. Жулинським та П. Майданченком. Тому наразі згадати про нестримний гін Історії, себто про безвідкличну рішучість Залізної Вовчиці. Либонь, підпертий її невблаганним поглядом, нині вже знаний хемік Б. Бугаєвський, син М. Пілінської, приніс був на початку 1990-их до Харківського літературного музею вищезгаданий журнальчик «Арку», з відсутности якого допіру бідкався В. Чапленко. Тоді ж співробітник тієї установи випорпав «Подяку приватного лікаря» з купи книжкового мотлоху в місцевій книгозбірні. Нарешті, вперше від часу написання у 1932-му році, згадане оповідання видрукував харківський журнал «Український Засів» у 1994-му році. Звідки усе стало на очі: застрелений «фельдшер-петлюрівець» витворився на «лікаря-гетьманця», Суми виразно посіли місце Полтави, а сам Хвильовий здобув реальну вдачу чекіста Фітільова. «До речі, прізвище приватного лікаря, застреленого мною влітку дев’ятсот дев’ятнадцятого року в одній із сумських лябораторій — Слинько, — довідуємось з оповідання М. Хвильового. — Ім’я його Іван, по-батькові — Степанович. Жив він у повітовому городі Богодухові. Жив він на Радянській вулиці, будинок № 42. Вулиця звалась Радянською