У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

Обкладинка журналу «Искусство в массы». 1930 рік

Отож мова наразі лишень про якийсь десяток людей, у чиїх паперах можна надибати незрозумілі імена, та про декілька десятків мільйонів людей, для яких ці імена завжди були підозрілими, а зовсім не про якусь там «фобію». Таке розмежування за всі часи існувало у нашому суспільстві, нагадуючи про споконвічну різницю між літом і зимою, темрявою і світлом, Шопеном і балалайкою.

Кого хвилював Хвильовий

Завтра ми їх обожнимо. Перетворимо в ікони, картини. Сьогодні ми бачим їх. Завтра ми будем любити їхній образ, колір очей, вираз обличчя… Чую здалеку: Без передмови! По суті! Гаразд.

І. Дніпровський

Будучи, на відміну від якої-небудь Христі Алчевської, чи то з роду конторських службовців (по матері), чи з куркульської родини, а чи сином чиновника Фітільова, котрий звабив гувернантку, кинувши покриткою, М. Хвильовий довгий час не міг виборсатись з образу неприкаяного байстрюка у своїх оповіданнях. Озлоблена «неприкаяність» згодом взяла гору, тож навчаючись після сільської школи в Охтирській гімназії, він був вигнаний звідти за «бунтарські» розмови з 4-ої кляси, атестат зрілости отримавши заочно. По тому, наче кумир Ґорький, подався у мандри, себто на Донбас, де працював чорноробом. «З Дружківки я рушив на південь, до моря, „босяцькими етапами“’, — значив М. Хвильовий про цей час. — Ідейну сутність цього періоду мого життя я можу характеризувати, як швидкий занепад до інтуїтивного анархізму». Воно й не дивно, якщо згадати, що під ту пору на Донбасі вирувало криміногенне життя-буття, а самого Хвильового, за його словами, завжди «тягнуло до босяцької вольниці». Будучи мобілізованим на фронт у 1915-му році, зійшовся з пітерськими більшовиками, вступив до ради солдатських депутатів, але, звичайно ж, до українських самостійників не пристав. Через семітську зовнішність мав численні проблеми на тодішніх патріотичних мітингах.

До речі, до більш-менш організованого загону приятеля-боротьбиста Андрія Заливчого наш герой, повернувшись додому наприкінці 1917-го року, також не вступив. Будь-що українське було йому чуже, тож за Центральної Ради «експропріював» заможних селян, створивши власний «анархістський» загін, за гетьманату працював двірником, санітаром та канцеляристом на пункті «реабілітації» німецьких полонених, за Петлюри знову грабував, але потрапив до рук влади й ледве уникнув розстрілу. Як, спитаймося, прибився до літератури? Знову ж таки, через «анархію», чи пак «політику».

Змагаючи з військами УНР та Денікіним, згуртував сільський большевицький загін, який боровся проти петлюрівців. Але попався Петлюрі в руки і ледве втік з-під розстрілу. У боротьбі проти військ УНР та Денікіна нещасливий Фітільов, уже вирісши на політробітника, знову потрапив в буцегарню, але наразі чекістську, оскільки втік разом із штабом з поля бою. Врятувала його під ту пору секретарка комосередку, та сама «товариш Жучок», що згодом витворилась на героїню оповідання М. Хвильового. Їздив в обозі війська, будучи відряджений до політвідділу Південного фронту, писав аґітаційні листівки, на вранґелівському фронті працював у редакції армійської газети.

На початку 1919-го року чекіст Фітільов надрукував свій перший віршик, вступив до партії більшовиків, був відряджений з фронту до Харкова, де 1922-го року, за розпорядженням ЦК, демобілізувався. До речі, року 1921-го в журналі «Шляхи мистецтва» з’явилася перша добірка віршів Фітільова. Відтак він потрапив на фронт клясової боротьби, працюючи у редакційному відділі Головполітпросвіти, в якому керував народною освітою Богодухівщини. По тому, аби мати право називатися «пролетарським» письменником, пішов працювати на завод простим робітником.

Відколи декрет від 31-го серпня 1920-го року закріпив право Раднаркому УРСР наглядати за письменниками, були, як знати, засновані партійні літературні угруповання на кшталт робітничого «Гарту», селянського «Плугу» і неоковирно-футуристичного «Комкосмосу». На початку 1923-го року постав журнал «Червоний шлях», куди за протекцією заввідділу видавничого сектора ЦК Раїси Азарх — бойової соратниці М. Фітільова й дружини комдива В. Примакова — був улаштований наш герой. Так в українській радянській літературі з’явився письменник М. Хвильовий.

У згадані часи письменникам було важко. Це пізніше їм, як поголовним співробітникам ідеологічного відділу НКВД, виплачували величезні гонорари, дозволяючи почуватися «новими панами» з відповідним стилем життя, а спочатку влада лише приглядалась до їхньої льояльности щодо режиму. Словом, з грошима іноді бувало сутужно, але виручала «письменницька» кмітливість, а також давні «революційні» (або любовні) зв’язки з начальством. «Я влюблен в Генриетту Давыдовну, / А она в меня, кажется, нет — / Ею Шварцу квитанция выдана, / Мне ж квитанции, кажется, нет», — сумно жартував поет-оберіут Н. Олєйніков. Натомість у жартах М. Хвильового у «Вступній новелі» було більше історико-біографічного гарту:

«Нарешті підійшли до Держвидаву. Там ми обтрусились від дощу й зустріли ще кількох творців читанок („папа режєт, мама клєіт“). У кімнаті Аркадія Любченка, автора „Буремної путі“, кількох талановитих оповідань і не закінченого ще роману, до нас підійшов Пилипенко, автор „Байківниці“ й закінченого роману „Малоросія“, і каже до мене:

— А в цьому році вашого прізвища в держвидавівському календарі не буде.

— Під рубрикою „Історичні подїі“? — питаю я.

— І під рубрикою, і без рубрики! Ніяк не буде!

— Та невже? — кажу в й сідаю до столу, щоб трохи поплакати.

І я плачу гіркими слізьми. Тоді Пилипенко, Юліан Шпол і Олесь Досвітній (як і Аркадій Любченко) починають утішати мене. Але як утішити? Я говорю крізь сльози: — За що? За що? — І, вийнявши з кишені жменю підсмаженого насіння, вибираю гарбузові кабачки й зі смаком лузаю гарбузові кабачки (мовляв, „за що? за що?“).

Нарешті, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителів і рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената — Раїси Азарх. Бона зустрічає нас милою усмішкою: — А… — говорить Раїса Азарх. — Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!

Вона мені пропонує перевидати мої твори під назвою — „Твори“. Я, звичайно, відмовляюсь. Словом, я „проти“. Вона — „за“! Я „проти“! Вона — „за“! Виявляється також, що „за“ і мої приятелі, як-от Аркадій Любченко. Тоді я погоджуюсь, і ми складаємо умову».

Микола Хвильовий

Що ж до вищезгаданої кмітливости, якої було досить у М. Хвильового як колишнього чекіста й фаворита Р. Азарх, то характерної хвацькости у вибиванні гонорарів і авансів вистачало також письменникові А. Ґріну, наразі як колишньому есеру-терористу. Якщо В. Маяковський, як знати, вимагаючи грошей, часом доводив бухгальтерів до сказу, починаючи вибивати перед ними чечітку, то від настирливого «романтика» А. Ґріна співробітникам редакцій сховатися було важче, адже той буквально ночував під дверима. Якось друзі-есери попросили А. Ґріна написати оповідання про одного із загиблих бойових товаришів. Він, натурально, написав, влаштувавши читання, і слухачі плакали від проникливости його слів,