У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

довгий час залишалися ознаками «владної» вульґарности. З часом самодурство потроху зникає, і цей процес, починаючись зазвичай у найбільш привілейованих прошарках населення, поступово поширюється на більш низові соціяльні групи. Тож самодисциплінуючись і потроху дистанціюючись від козацької вольниці, українська аристократія XVII—XIX століть поступово втягується в складні соціяльні зв’язки, що змушують її приборкувати вульґарно-панську чуттєвість. Щонайменше вельможний пан може віддати в солдати якого-небудь придворного поета, але віддубасити несимпатичного йому сусіду йому вже зась. Пряма фізична дія «лихого» пана заміщається складною етикетою символічного поводження з реальним життя [так у оригіналі. — Прим. верстальника], чи пак з «окультуреним» наймитом.

Члени спілки пролетарських письменників «Гарт» (зліва направо): В. Сосюра, В. Блакитний, В. Поліщук, М. Йогансен, М. Хвильовий, В. Коряк, В. Радиш. Харків, 1923 рік

У 1920—30-их роках багато що з «аристократичних» емоцій переноситься до сфери художніх ілюзій. Слово не завжди стає ділом, але встигає стати моделлю «пролетарської» поведінки. Так само, як за часів звитяжного лицарства новопостала придворна культура дворян-намісників не в останню чергу формувалась під впливом лицарського роману, а згодом так само був виплеканий кримінальний роман, що і в інших формах відображав порушення соціяльних норм, у 1920—30-их роках витиснення «народної» вульґарности, а згодом і «ком-пихи» нових панів із соціяльної етикети супроводжувалась появою вульґарности в пролетарській культурі. «Змішання понять „робітничої“ та „пролетарської“ культури, — нагадує О. Брік, — привело пролеткультівців до давно віджилих форм міщанської романтики з її дешевим героїзмом і вульґарною народністю».

Загалом утворення пролетарської, «вульґарної», чи пак міської культури в Україні починається з появою великих радянських міст і переміщенням селянських мас із села до міста. Хоч як дивно, але на відміну від колишніх «Просвіт» ХІХ-го століття, що існували по всій Україні, а не лише в міському середовищі, «вульґарна» культура УРСР — це культура переміщених у місто сільських мас. Річ у тім, що в селі український селянин — господар і пан. Натомість у місті 1920—30-их він був ніяким. Стати за радянським закликом «усім» він міг, лише «окультурившись», себто вступивши, скажімо, або в партію, або до спілки селянських письменників «Плуг». Тому найбільш складним завданням селянина в місті було звернути на себе увагу, заявити про себе як про особистість тощо. Завдання, погодьмося, майже нездійсненне для вчорашнього селюка і тому в житті воно реалізувалось або у вигляді п’яних дебошів, характерних для робітничих окраїн, або суто «пролетарським» анґажуванням у літературі. Одна з форм такої заяви про своє існування.

З приходом у міську культуру 1920—30-их років «селянський елемент» активно споживає будь-які форми з радянської індустрії розваг зазвичай суроґатного, аґітпропівського ґатунку. «Оновити її треба Україну, — визначається М. Куліш в „Народному Малахії“. — Старчихою бо стояла при шляхах битих, задріпана, струпом укрита, з торбиною. Що з того, що в торбині Тарас і Грінченків словник — вся її культура. Така даль голубая сьогодні, а вона соняшник луска… Ненавиджу рабу. Оновити або вбити». Але якщо у ХІХ-му столітті розважальна індустрія була продуктом міської нудьги й не мала політичного підґрунтя, то за радянських часів вона набула неабиякого ідеологічного значення в процесі виховання непролетарських мас. У свою чергу, знеособлена маса вчорашніх селян, опинившись у місті, створювала культуру за тим самим зразком, за яким їхні предки-козаки творили власну «вульґарну» культуру. Ця культура зазвичай виникала як реакція на «знебарвлення» і «знеособлення» селянина в чужорідній міській масі пролетаріяту.

Шопен і балалайка

Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи є у нас культура.

П. Тичина

Наступаєш на білі, латані пантофлі (хоч і зима) пристойній дамі. І глузливо кажеш: — Нічого — тепер революція!

В. Поліщук

В одному зі своїх есеїв Т. С. Еліот писав, що коли бути культурною людиною означає не мати особистих симпатій і антипатій, утримуючись при цьому від розрізнення між добрим і поганим, то він волів би не бути культурним. Погодьмося, під теперішню пору, ознаменовану засиллям політкоректности, це не дуже зручна позиція для людини, яка виставляє себе за культурника. Такого зазвичай «не беруть у космонавти», позаяк справжній член суспільства мусить бути особою з передбачуваною поведінкою, характером і стилем буття, а також підпорядковуватись загальноприйнятим правилам, нехай навіть смішним і підлим.

Як знати, такі критерії споконвіку вироблялися т. зв. суспільною думкою, себто були за «глас народу». І коли «народ», скажімо, вважав, що автор сих рядків — будучи «кабінетним» на означення того народу «вченим» — не має права описувати його життя, то це був вирок, який не передбачав ніякого обговорення. Воно й не дивно, якщо згадати, що сам автор ніколи не любив свій народ. Тож коли йому говорили, що в селі зосереджена духовність, він наївно вважав, що в селі завжди було зосереджене хамство. Також коли йому втовкмачували, що робітник — це уособлення добропорядности і всіляких чеснот, він все одно гадав, що робітник — це, як правило, типовий невдаха з напівкримінальною психологією. Нарешті, коли йому вказували на те, що таку думку можуть мати лише «вороги народу», він натомість був свято переконаний у ворожому ставленні до народу якраз тих «тлумачів», адже самі робітники з селянами про себе давно вже усе знають.

Усе це відбувається, мабуть, через те, що автор за своєю життєвою позицією і походженням не належить ані до кляси «друзів», ні до кляси «ворогів» народу, натомість — до кляси його господарів. Причому не самозваних чи підробних, а справжніх, автентичних і єдино можливих за кастовим розподілом світу речей і понять. Тому розводитись про свою любов чи лояльність до народу йому абсолютно непотрібно. Наразі це виглядало б так само дурнувато, як звіряння в любові й ненависти до самого себе. Адже цей народ — його, того самого «кабінетного вченого», який наразі наражається на небезпеку бути обвинуваченим у черговій фобії.

Але про жадну «фобію» при цьому не ходить. Просто існує нормальне відчуття самоповаги на рівні стосунків між індивідуумом і спільнотою, для якої він нібито живе і творить. Причому стосунки можуть бути різні, а відчуття залишається незмінне. Недаремно А. Марієнґоф, як уже згадувалось, завжди повторював, що готовий битися з пролетаріятом на одній барикаді, але вечеряти волів би у різних ресторанах. Здається, це звучить наразі так само не дуже образливо для «народу», як не були образливі «народні» усмішки для бабусі автора сих рядків, шляхетної панянки, що волею долі була закинута з репресованою родиною до глухого села. В її поминальній книжечці поміж численними Іванами та Миколами, що прагли свічечки за упокій душі, значився, бачте, такий собі Фридерик. «Хто це?» — спитався якось у бабусі дільничний міліціонер, знічев’я