Книга пригод 3 - Хайміто фон Додерер

Шкіпер дивився на нього холодним поглядом, а помічник тим часом визволив кота і благодушно допоміг йому випрямити свій хвіст.

П'ять хвилин шкіпер допитував матросів, з'ясовуючи яким чином його обвели кругом пальця. І збагнув тільки тоді, коли йому показали скриню з продірявленим віком. Обличчя його врешті прояснилося, і, схопивши за комір юнгу Біллі, він звелів принести шмат канату.

Виявивши рішучість, гідну державного мужа, шкіпер докінчив цю складну й делікатну справу; дисципліна на шхуні була підтримана, а юнга на своїй юній вразливій шкурі відчув, як небезпечно дурити старших. Хлопець повністю вичерпав чималий запас лайки, кленучи всіх матросів взагалі й Сема зокрема. Проте ніхто на нього не розсердився. А коли він став лаятися зовсім по-дорослому, матроси, порадившись, утішили його дарунком: дали шість пенсів і зламаний перочинний ножик.

Гайміто фон Додерер

ПОДВІЙНА БРЕХНЯ, АБО АНТИЧНА ТРАГЕДІЯ НА СЕЛІ

Оповідання

1. ЧУЖИНЕЦЬ

Стахо зі своєю дружиною і молодшим сином Мирком сиділи біля столу. Вони щойно повечеряли. Крізь маленьке віконце, на тлі якого вирізнялось Миркове обличчя з плескатим носом, видно було останні відблиски вечірньої заграви й перші зірки. І батько з сином, і мати, ширококоста, дебела жінка, мовчали й ще длубалися в зубах, коли надворі почулася хода, чиясь постать майнула повз віконце, і за мить у двері ввічливо, обережно постукали.

— Заходьте! — гукнули від столу.

Через поріг, прихиливши голову в дверях, переступив бородатий чоловік. Зразу було помітно, що він нетутешній і здолав немалу дорогу. Не лише тому, що за плечима в нього висів клумак, збоку — щось схоже на сакви, в руках він тримав ціпок, а чоботи були товсто вкриті порохом: навіть його обличчя, спосіб вітатися, мова й запах мали в собі щось чужинецьке, не таке, як у цьому маленькому селі.

Чоловік попросив, щоб його за помірну платню нагодували й пустили переночувати. Господарі погодились, і він поклав гроші на стіл. Жінка взяла його речі — сакви й клумак, які він їй довірливо віддав, — занесла їх до спальні, постелила ліжко, тоді підняла ляду від льоху й спустилася туди, щоб налити кухоль молока. За хвилину, коли гість уже сьорбав юшку, водночас розмовляючи зі старим і молодим господарями, вона з'явилася в задніх дверях, що вели на подвір'я та до стайні, й викликала Стаха з кімнати.

Він вийшов надвір. Дружина потягла його за собою далі від хати, під дашок повітки.

— Що сталося, стара? — запитав Стахо.

Хоч уже смеркло, літній вечір ще не зовсім перейшов у ніч, і старий селянин помітив, яка схвильована його дружина, тим більше, що бачив її обличчя майже впритул перед собою. Очі її блищали в сутінку.

— Ти, знаю, хотів сьогодні ввечері продати гайок, і торгівець лісом, мабуть, уже чекає в корчмі. Не продавай його. Я маю кращу раду. Тобі вже не треба продавати гайка.

— Якщо не сьогодні, то аж через рік, — відповів Стахо. — Ти ж бо знаєш, що той чоловік приходить до корчми раз на рік, тільки для того, щоб зробити купчу. Треба подумати. Нащо мені те дерево.

Вони замовкли. Жінка важко дихала.

— Сакви були дуже важкі, — нарешті мовила вона, — і я заглянула в них. Аж там насподі золото. Майже два фунти. Такі наче бруски й монети.

Стахо відступив крок назад.

— Ну, і яка мені користь із його золота?

— Користь тобі з нього буде тільки тоді, — відповіла за хвилю жінка, — коли цей приблуда не вештався селом, а зразу зайшов до нас, у першу хату.

— І як тобі таке… Не смій, чуєш! — сердито гримнув на неї Стахо, рвучко обернувся, перетнув цілком стемніле подвір'я й пішов назад до хати.

Жінка спробувала затримати його, але не змогла й рушила слідом за ним.

Вони знов посідали до столу.

— А звідки ви прийшли сюди? — запитала жінка чужинця.

Той назвав місцевість, до якої було майже цілий день ходи.

— І зайшли ночувати до нашої халупи! Наче не могли знайти чогось кращого. Попросилися б хоча до корчми. Ви ще не озиралися по селі?

— Ні, — відповів гість і якось дивно всміхнувся. — Я так підбився, що з ніг падав, і зайшов до першої ж хати. Мені у вас добре, краще й не треба. — Він задоволено потягся на стільці, позіхнув, і очі його сонно примружились.

— Час тобі вже йти до корчми, — сказала господиня своєму чоловікові.

Той підняв голову, ледь наморщивши чоло, і глянув на неї. Тоді перевів погляд на Мирка, що куняв на стільці, але тепер і собі підняв голову, бо чужинець запитав його:

— А ви? Йдете на боковеньку? Ну так, у вашому віці чого не поспати. Ох і схожий же хлопець на вас, господине! Як кажуть, викапана мати. Таке не часто побачиш. Він у вас один?

— Так, — відповів за дружину селянин. — Старший не вернувся з війни, власне, потрапив до росіян у полон і опинився в Сибіру, а більше ми про нього нічого не чули. Відтоді вже скоро мине вісімнадцять років. Тепер хлопцеві було б тридцять шість.

Вони трохи помовчали.

— Може, вип'єте чарочку? — запропонувала господиня гостеві.

— А чого ж, вип'ю, — відповів той, задоволено глянувши на велику чарку самогону з картоплі, яку стара поставила перед ним. — Дякую, — сказав він, вихилив чарку, стріпнувся і знов позіхнув. — Вибачте, люди добрі, але я буду лягати, після восьми годин ходи кортить відпочити.

— Я йду до корчми, — сказав нарешті Стахо і зняв шапку з кілочка. На порозі він нерішуче зупинився, трохи постояв, але потім усе-таки пішов.

2. БАТЬКО

У корчмі того вечора зібралося багато селян, частина з них чекала на торгівця лісом, який проте не з'явився. Коли Стахо зайшов туди, з гамору відразу вирізнився гучний голос господаря.

— А ось і він!

І господар, що стояв за шинквасом із пляшкою в руці, другою рукою показав на Стаха. Тепер майже всі звернули на нього погляд, дехто підвівся, ті, що тримали в руках чарки, поставили їх на стіл, і всі юрмою рушили до враженого прибульця й скоро оточили його тісним колом. Крізь те коло насилу проштовхався господар із чаркою горілки в руці.

— Випий на здоров'я! — сказав він Стахові. — Я радий за тебе! Сьогодні, старий, ти п'єш за мій кошт.

Стахо, геть спантеличений, витріщив очі на господаря, що тицяв йому в руку чарку, тоді озирнувся навколо, провів вільною рукою по бороді, але тільки й спромігся сказати своє