Книга пригод 3 - Хайміто фон Додерер

— Боже мій! Та це ж той, що сидів у кутку біля каміна!

— Ну що? — запитав суддя, підійшовши до них після того, як доскіпливо розпитав вівчаря. — Його спіймали ви чи не його?

— Бачите, сер, — сказав констебль, — це і є той самий, що ми його ловили, це правда. І все ж таки це не той, що ми його ловили. Бо це чоловік, що ми його ловили, не той чоловік, кого нам треба було спіймати, сер, якщо вам зрозуміла моя проста мова, бо нам треба було ловити того, що сидів у кутку біля каміна.

— Добре мені діло, — промовив суддя. — Негайно рушайте ловити того другого.

І тільки тепер уперше заговорив спійманий. Згадка про чоловіка, що сидів у кутку перед каміном, здавалося, схвилювала його більше, ніж усе, про що тут досі йшлося.

— Сер, — промовив він, виступаючи наперед і звертаючись до судді. — Не морочте ви собі голови мною. Тепер я можу сказати вам усе про себе. Я не зробив нічого незаконного. Вся моя вина в тому, що засуджений — мій рідний брат. Сьогодні післяобід я вийшов із Шотсфорда, де я живу, і хотів пішки добратися до кастербріджської в'язниці попрощатися з братом. Ніч застала мене в дорозі, і я звернув сюди відпочити й спитати дороги. Відчинивши двері, я побачив перед собою свого рідного брата, хоча сподівався його побачити в Кастербріджі у камері смертників. Він сидів у кутку біля каміна, а поруч із ним упритул, так, що брат не міг би вийти, якби захотів, сидів кат, що йшов відібрати у нього життя, і співав пісню про своє ремесло, не знаючи, що його жертва сидить поруч нього й підспівує йому, щоб якось приховатися. Брат подивився на мене з розпукою в очах, і я здогадався, про що він думав: «Не викажи мене, а то я пропав!» Мене пойняв такий страх, що я ледве на ногах утримався і, не тямлячи себе, вискочив із дверей і кинувся тікати.

З його голосу й тону видно було, що він говорить чисту правду. Слова його справили сильне враження на всіх присутніх.

— А ви не знаєте, де ваш брат зараз? — спитав суддя.

— Ні, не знаю. Я його не бачив після того, як зачинив за собою двері.

— Я можу це підтвердити, — промовив констебль, — бо ми весь час були між ними обома.

— Куди він гадає втекти? Який його фах?

— Він годинникар, сер.

— А казав, що колісник. Ач який шахрай! — зауважив констебль.

— Та він, мабуть, сказав так через те, що й годинники, великі чи малі, не роблять без коліщат, — озвався вівчар Феннел і собі. — А мені й самому здалося, що руки у нього занадто вже білі, як для колісника.

— Я думаю, що немає ніякої рації садовити до в'язниці цього бідолаху, — промовив суддя. — Ясно, як день, що вам треба шукати іншого.

І маленького чоловічка негайно відпустили. Але він від цього не повеселішав, бо його дуже смутила думка про брата, за якого він турбувався більше, ніж за самого себе, і тут не могли йому допомогти ні суддя, ні констебль. Коли нарешті він рушив своєю дорогою, всі побачили, що вже занадто пізній час і шукати втікача далі було б марно.

Отож розшуки кмітливого крадія вівці поновилися тільки наступного ранку. До цих розшуків були залучені всі здорові чоловіки, і вони шукали його ревно й заповзято, принаймні на вигляд. Але визначена кара так страшенно перевищувала злочин, що більшість сільського люду в окрузі співчувала втікачеві. Навіть більше: дивовижний спокій і відвага, з якими він пив мед та цокався з катом, та ще й підспівував йому, попавши в таке скрутне становище на хрестинах у вівчаря, викликали у всіх щире захоплення. Отож немає певності, чи всі ті, що гасали за ним гаями та лісами, полями та дорогами, так само ревно обшукували свої власні горища, хліви та повітки. Часом пробігала чутка, що хтось угледів якусь непевну людину десь на зарослому травою путівці далеко від битих шляхів. Та коли починали шукати в тій околиці, ніколи нікого не знаходили. Отож минали дні й тижні — без будь-яких наслідків. І новини, що втікача спіймано, так і не дочекалися.

Одне слово, втікача, що сидів на хрестинах у вівчаря в кутку біля каміна і підспівував катові басом, так і не вдалося піймати. Одні казали, що він подався за океан, інші, — що він і не думав туди тікати, а загубився в нетрях якогось багатолюдного міста. Та хай там як, а добродієві в попелясто-сірому вбранні так і не пощастило не тільки виконати своє ранкове завдання в Кастербріджі, а й взагалі зустрітись по службі з веселим товаришем, з яким він пробавив годину в самотній оселі на крейдяному косогорі.

Давно вже позаростали зеленою травою могили вівчаря Феннела та його ощадливої дружини; гості, що розважалися на хрестинах, майже всі пішли слідом за своїми гостинними господарями; дитина, на честь якої справлялося свято, стала статечною матір'ю родини, а оповідання про те, як одної ночі зайшло до вівчаря у хату троє незнайомців, та про всі подробиці, пов'язані з цим, і досі переповідається в околицях Воронячого Сідала.

Вільям Джекобс

ЧОРНИЙ КІТ

Оповідання

— Я не хотів її брати, — сказав капітан Габсон, не дуже прихильно споглядаючи сіру папугу в притуленій до грот-щогли клітці. — Але дядечко причепився, як реп'ях: візьми та й візьми! Мовляв, морська мандрівка поправить її здоров'я.

— А в неї здоров'я і так хоч куди, — зауважив помічник, смокчучи вказівного пальця. — Аж через край б'є.

— Еге ж, вона любить погратися, — підтвердив шкіпер. — Старенький душі в ній не чує. Маю надію, що він не забуде мене в своїй духівниці. Тож ви приглядайте за цією пустункою, щоб із нею часом не сталося якогось лиха.

— Почухай Поллі! — вигукнула папуга, завбачливо чистячи дзьоб об пруття клітки. — Почухай бідолашну Поллі!

І вона притулила голову до пруття, готова утнути свій улюблений жарт. Та цього разу її чекало розчарування: помічник підступив до клітки і почухав їй голову чубуком люльки. Невдатна жартівниця настовбурчила пір'я, посунула в куток клітки й поринула в похмуру задуму.

Матроси теж були проти нової пасажирки. Геть усі