Книга пригод 3 - Хайміто фон Додерер

— А що, коли папуга виживе? — озвався песиміст, плекаючи свої сумніви. — І хліб зіпсовано, і на борту буде двоє котів.

— Не слухай його! — заперечив Сем. — Ти просто молодець, що так добре придумав. Я просвердлю дірки в скрині нашого юнги й посаджу туди Сатану. Ти ж не заперечуєш, Біллі?

— Звичайно, не заперечує! — дружно вигукнули матроси.

Діставши таким чином дозвіл, Сем узяв свердло і зробив скриню придатною для мешкання Сатани, а той, переконаний, що його усувають, аби звільнити місце для суперника, чинив шалений опір.

— А тепер приважте чимось віко! — звелів Сем, переконавшися, що замок скрині зламано. — А ти, Біллі, посади нового кота в комірчину. Хай посидить там, доки ми відпливемо. Бо йому кортить додому…

Юнга так і зробив, і двійник Сатани страждав у одиночному ув'язненні, аж поки судно вийшло з гирла Темзи. Тоді він вискочив на палубу й мало не розпрощався зі своїм земним існуванням, наміряючись стрибнути за борт і доплисти до, здавалося, близького берега. Кілька хвилин він гасав, мов несамовитий, по палубі, а потім, ставши на кормі, жалібно занявчав, дивлячись, як зникає вдалині його рідне місто.

— Що діється із нашим Сатаною? — спитав, удаючи подив, помічник, якого втаємничили в змову. — У нього наче тягар на душі.

— Скоро в нього буде тягар на шиї, — похмуро відповів шкіпер.

Не минуло й трьох годин, як шкіперове пророцтво збулося. Він вийшов на палубу, похмуро оглядаючи останки папуги, чий багатий лексикон був гордістю її власника. Не кажучи ні слова, шкіпер викинув їх за борт, а потім, схопивши ні в чому не повинного кота, який ішов за ним, сподіваючись, що йому дадуть обідати, видобув половину цеглини з прив'язаною мотузкою і зашморгнув нею шию нещасливця.

Екіпаж, страшенно вдоволений тим, що його витівка вдалася, став бурхливо протестувати.

— Такого кота, сер, на «Жайворі» ще ніколи не було! — віщо проголосив Сем. — Він приносив нам щастя.

— Чхав я на ваші бабські забобони! — безжально відрубав шкіпер. — Якщо він вам дорогий, цей кіт, то виловіть його.

Він підступив до корми й пошпурив сердешного новоприбульця за борт. Пролунав плеск, на поверхню випливли дві-три бульки, і кіт пішов на дно морське.

— От і все, — сказав, одвернувшися, шкіпер.

Сем похитав головою.

— Тому, хто вбив чорного кота, це так не минеться, — застеріг він. — От побачите.

Шкіпер, якому злість у ту мить забила памороки, зразу ж забув ці слова, але наступного дня вони зринули в його пам'яті. Вночі повіяв дужий вітер, линув дощ. Матроси бігали по палубі в дощовиках, а внизу юнга, виконуючи обов'язки тюремника, обслуговував невдячного в'язня.

І раптом кок, жахнувшись, побачив, що з носового люка на палубу вискочив Сатана. Біллі, що вибіг слідом за ним по трапу, не встиг його схопити, і кіт почимчикував до капітанської каюти. Матроси остовпіли: їхній план провалився! Аж тут кота перейняв Сем. Незважаючи на гучні протести Сатани, він схопив його і сховав під своїм мокрим дощовиком.

Почувши котяче нявкання, шкіпер, що саме розмовляв з помічником, здригнувся, мов підстрелений, і сполошено озирнувся.

— Діку, ти чуєш кота? — спитав він.

— Кота? — перепитав помічник, наче з великого дива.

— Мені здалося, десь нявчить кіт, — збентежено сказав шкіпер.

— Це вам почулося, сер, — твердо запевнив Дік, ігноруючи котячі зойки, що линули з-під Семового дощовика.

— А ти, Семе, чуєш? — гукнув шкіпер Семові, який квапився ушитися з палуби.

— Чую що, сер? — поштиво спитав Сем, не обертаючись.

— Нічого! — схаменувся шкіпер. — Нічого. Все гаразд…

А Сем, іще не вірячи, що так легко виплутався з халепи, дійшов до трапу, який вів у кубрик, і там, скориставшись нагодою, передав свого невдячного в'язня юнзі.

— То вам почувся голос кота? — неуважливо спитав помічник.

— Хай це буде між нами, Діку, — тихо мовив шкіпер, — я чув його. І не в своїй уяві. Ясно чув. Здавалося, нявкає живий кіт.

— Мені розповідали про такі випадки, — заявив помічник. — Але я в таке не вірю. Ото була б кумедія, якби Сатана цієї ночі виринув з морської безодні й з'явився на палубі нашого «Жайвора» з цеглиною на шиї!

Якусь мить шкіпер мовчки дивився на нього.

— Може, ти й маєш це за кумедне, але я — ні, — озвався він нарешті.

— Ну що ж, коли вам удруге причується нявкання, покличте мене, — приязно сказав помічник. — Я цікавлюсь такими речами.

Протягом дня, більше не чуючи котячого нявкання, шкіпер намагався переконати себе, що він став жертвою власної уяви. Але вночі, коли йому випало стояти біля керма, його приємно зігрівала думка, що на палубі він не сам, що на кормі є ще й вахтовий матрос. А той теж був уражений надзвичайною товариськістю шкіпера, який кілька разів окликав його, заводив розмову про справи, майже не зв'язані з рухом судна.

Ніч була темна, але згодом небо проясніло, і між клоччями хмар визирнув серпик місяця.

Тим часом кіт, підваживши спиною віко клятої скрині, вибрався на волю, облизався й вийшов на палубу. Після задушливої в'язниці повітря здалося йому нектаром.

— Бобе! — раптом заволав шкіпер.

— Слухаю, сер, слухаю! — перелякано відгукнувся вахтовий.

— Ти нявкав?

— Я — що? — здивовано перепитав Боб.

— Нявкав! — різко повторив шкіпер. — Нявкав, як справжній кіт!

— Ні, сер, — ображено відповів матрос. — Чого б це я нявкав?

— Не знаю, чого, — мовив, розгублено озираючись, шкіпер. — Мабуть, знову піде дощ.

— Мабуть, піде, сер, — погодився Боб.

— Цього року літо видалося дощове.

— Ваша правда, сер… Вітрильник ліворуч по кормі, сер.

Розмова урвалася. Шкіпер, радий забути про свій клопіт, зосередив увагу на вітрильникові, що виринув із темряви й, осяяний місяцем, проплив повз «Жайвір». Він пильно стежив за судном, аж поки те опинилося за кормою, тож не міг бачити Сатани, який нечутно вийшов з-за світлового люка й сів біля шкіперових ніг.

Два дні бідолашний кіт був жертвою переслідувань. Його мучили всі люди на борту. Всі, крім одного. Цей один був шкіпер, і, як ми побачимо, кіт чудово це розумів. Він підвівся і став приязно тертися об шкіперову ногу.

Незначні причини породжують великі наслідки. Шкіпер відскочив на чотири ярди й вереснув так гучно, що екіпаж зустрічного вітрильника ще довго губився в здогадах, чим викликано відчайдушний зойк. Коли Боб поспішно причалапав на місце пригоди, шкіпер стояв, спершися на борт. Він увесь тремтів і не міг здобутись на слово.

— Що сталося, сер? — вигукнув матрос, кидаючись до керма.

Шкіпер сяк-так спромігся опанувати себе і підступив до товариша по вахті.

— Не знаю, повіриш