Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль

Інтендант флоту в Рошфорі скаржиться на небажання селян, зобов'язаних привозити будівельне дерево, закуплене постачальниками для флоту в різних провінціях. З листування з цього приводу видно, що, справді, селяни ще були зобов'язані (1775 року) відбувати цю повинність, оплату якої визначав інтендант. Морський міністр, супроводжуючи згаданий лист до турського інтенданта своєю цидулкою, оголошує йому, що слід домогтися затребуваних повозів. Інтендант Дюклюзель відмовляється закріпити своїм авторитетом цей вид внутрішньої повинності. Міністр пише йому погрозливого листа, даючи знати, що інтендант відповідатиме перед королем за свій опір. Інтендант негайно пише відповідь 11 грудня 1775 року, заявляючи рішуче, що впродовж десяти років, як він перебуває на своїй посаді в Турі, він ніколи не хотів визнавати цієї повинності через неминучі надуживання, до яких вона призводить, надуживань, що їх не зменшує визначення платні за перевезення, «бо часто,— пише інтендант,— тварини калічаться через перевантаження величезної поклажі, яку їм доводиться тягти по настільки поганих шляхах, наскільки є незручною пора року, коли вимагається відбувати повинність». Очевидячки, інтендантові додає рішучості лист Тюрґо, доданий до справи, датований 30 липня 1774 року — часом вступу Тюрґо до міністерства, лист, у якому цей останній пише, що він ніколи не дозволяв таких повинностей у Ліможі й заохочує Дюклюзеля наслідувати його приклад у Турі.

З інших частин цього листування випливає, що постачальники дерева часто-густо вимагали відбування первісної повинності, навіть не бувши на те уповноваженими за угодами, укладеними між ними та державою, оскільки вони при цьому заощаджували принаймні третину транспортних витрат. Приклад такого заощадження наводить один субделегат. «Відстань для перевезення дерева від місця, де його зрубали, до річки по путівцях, майже непроїжджих,— пише він,— дорівнює шістьом льє; на поїздку туди й назад потрібні два дні. Коли вирахувати винагороду тих, хто відбуває повинність, з розрахунку за перевезення кубічного фута на одну льє по шість ліардів, виходить 13 фр. 10 су за поїздку, що насилу покриває витрати найдрібнішого власника, його помічника та витрати на волів чи коней, які мають бути запряженими в його воза. Його праця, час, праця його худоби — все це для нього втрачено».

17 травня 1776 року міністр оголошує інтендантові наказ короля — примусити населення відбувати повинність. Дюклюзель на той час уже помер, і його наступник Л'Ескарп'є квапиться коритися й обнародувати розпорядження про те, що «субделегат зробить розкладку повинності між парафіями, внаслідок чого жителі парафій, на яких вона пошириться, будуть зобов'язані в зазначений старшинами час і з визначеного місця вирушити до місця, де міститься дерево, й перевозити його за ціну, яку встановить субделегат».

21. Приклади того, як часто обходилися з селянами.

Король дарує 2 тисячі франків скидки з податку парафії Шапель-Бланш, що поблизу Сомюра. Священик вимагає виділення частини з цієї суми на спорудження дзвіниці, аби позбутися дзвону, який, за його заявою, турбує його в священицькому будинку. Жителі чинять опір і скаржаться. Субделегат пристає на бік панотця й наказує заарештувати вночі й ув'язнити третину головних парафіян.

Інший приклад: королівський наказ засуджує до ув'язнення на п'ятнадцять діб одну жінку за образу двох вершників об'їзної команди. Ще один наказ засуджує до ув'язнення також на п'ятнадцять діб панчішного ткача за те, що він погано відгукнувся про об'їзну команду. Комендант відповідає міністрові, що він уже дав розпорядження ув'язнити цю людину, за що вдостоюється палкого схвалення з боку міністра. Образи на адресу об'їзної команди сипалися через насильницьке затримання злидарів — захід, який, очевидно, обурював населення. Субделегат, наказуючи заарештувати ткача, оголошує, за його словами, публіці, що ті, хто й надалі ображатиме об'їзну команду, піддаватимуться ще суворішому покаранню.

З листування субделегатів з інтендантом (1760-1770) видно, що субделегат наказував їм заарештовувати непокірних людей не з метою притягнення їх до суду, а з метою ув'язнити їх. Субделегат прохає в інтенданта наказу на довічне ув'язнення двох небезпечних жебраків, яких він наказав заарештувати. Один батько скаржиться на арешт свого сина, затриманого як волоцюга за те, що він не мав при собі документа. Один хлібороб у X. прохає заарештувати одну людину, свого сусіда, що поселився, за його словами, в парафії, якій він надав допомогу, але в якій погано поводиться стосовно нього й завдає йому клопотів. Паризький інтендант прохає руанського не відмовити в цій послузі названому хліборобові, його приятелеві.

Одній особі, яка бажає випустити жебраків на свободу, інтендант відповідає, що «притулок для злидарів не повинен вважатися в'язницею, а тільки будинком, який має своїм призначенням стримувати шляхом адміністративного виправлення злидарів та волоцюг». Ця думка проникла навіть до Кодексу про покарання: так добре збереглися в цьому відношенні традиції давнього порядку.

22. Прийнято твердити, що характерною рисою філософії XVIII століття є певне обожнювання людської природи, в безмежній довірі до її могутності в справі свавільного перетворення законів, інституцій та звичаїв. Одначе треба порозумітися з цього питання: власне, деякі з тодішніх філософів обожнювали не стільки людський розум взагалі, скільки свій власний розум. Ніколи ніхто не виявляв менше за них віри в загальнолюдську мудрість. Я міг би навести слова декого з них, які виявлять стільки ж зневаги до натовпу, скільки й до Бога. Стосовно цього останнього вони виказували гордість суперників, стосовно першої — гордість вискочнів. Справжня й шаноблива покора волі більшості була їм така сама чужа, як і покора Божій волі. Майже всі революціонери показали згодом цей двоякий характер. Від таких поглядів далеко від шанобливого ставлення, виказаного англійцями та американцями до почуттів більшості їхніх співгромадян. На їхню думку, розум є гордим і впевненим у собі, але ніколи не пихатим, ось чому він привів до свободи, тимчасом як наш розум тільки й зміг винайти нові форми рабства.

23. Фрідріх Великий пише у своїх мемуарах: «Фонтенелі й Вольтери, Гоббси, Коллінси, Шефтебюрі, Болінгброки — всі ці люди завдали смертельного удару релігії. Люди почали досліджувати те, що вони бездумно обожнювали; розум повалив забобони; вийшла огида до тих казочок, яким раніше вірили. Деїзм набув численних послідовників. Якщо епікуреїзм виявився згубним для ідолопоклонницького культу язичників, то деїзм в наші дні справив не менший вплив на іудейські нісенітниці, засвоєні нашими пращурами. Свобода мислення, яка панувала в Англії, багато посприяла поступу філософії».

З наведених слів видно, що Фрідріх Великий тоді, коли він писав ці рядки, цебто всередині XVIII століття, дивився ще на Англію, як на вогнище антирелігійних учень. Але ми