Українське письменство - Микола Зеров

Только сейчас вспомнил. К зиме из носильных вещей мне понадобятся калоши. Иначе достанется валенкам. Папа в 35-м году купил 11 номер — с подъемом высоким — как раз для валенок. Пришлось впору. Ну, вот и все. Еще раз — до свиданья. Будь здорова и благополучна.

                                                                                    К.

Дзвонить, аж гуде на ввесь Київ величезний дзвін Печерської лаври. Сонце стоїть на заході. Рябіє в очах від розписного фасаду великої церкви; мигтять від проміння численні її бані, і затуманеним від того сяєва очам видається, ніби то все зубці велетенської золотої корони на білих мурах твердині. На паперті сила народу. Тут і болгари в обшитих галуном лейбиках, і молдавани з повновидими своїми купонами[583], і наша Північна Русь із найдальших губерній, і українці з підголеними чупринами та спущеними донизу вусами. Ввесь той люд посідав попід деревами або ходив по паперті, позбивавшись тісними купками, так ніби кожний боявся сам загубитися серед прочанського натовпу. Тільки один височенний парубок у синьому жупані, підперезаний старовинним поясом, стояв оддалік, немов сирота який серед густого та гомінкого, як рій, люду. Нещодавно покинув він чумакування, узявши на себе замість смоляної сорочки синій жупан, а замість простого очкура широкий пояс. Повертаючись додому, зайшов він по дорозі в Київ поклонитися святим місцям та подякувати Богові, що так повелося йому у торговому ділі. Обходив він уже ввесь Київ; був у Михайлівськім монастирі; був і в Софійському, не раз бував і в печерах, і на картину надивився, де намальовано, як блукає людська душа по митарствах. На диво гарним видався йому город з золотоверхими своїми церквами та дзвіницями, з кучерявими своїми горами та долинами. Але повсякчасна метушня та галас, що пойняли його після тихомирного та повільного життя, скоро йому надокучили. Він звик до всього, що спершу аж очі йому поривало, і тепер стояв серед гомінливого люду смутний та задуманий — немов у степу, край дороги, коли табір чумацький стане і варить вечерю, а повітря густе темніє, і журавлині ключі та качки дикі, пролітаючи рожевим небом, кличуть додому і дорогу показують… І враз лице йому як не те стало, і він обернувся та й задивився, немов сам собі не вірячи.

Повз нього йшла дівчина, прегарна на вроду, рум’яна, як зоря, як мак на вгороді, повна, свіжа, здорова і саме на порі. Керсетка з малинового оксамиту обіймала їй стан, біла як сніг сорочка відтіняла смугляву шию у викоті, а пишно повишивані рукава маяли, як лебедині крила. Різнокольорові стрічки, попереплітані з садовими квітками та барвінком, короною лежали їй над чолом і падали їй ззаду на спину якоюсь розсипаною веселкою.

Поряд з нею ішов дід, що теж одразу впадав ув око. Сива чуприна відкинена йому назад. Червоне обличчя з навислими бровами, сивоусе, з западистими зморшками, виглядало по-старосвітському. Воно не було таке вже й древнє. Та як придивитися до глибоко поморщеного чола, до широких брів над видющими очима, колись такими бистрими, призвичаєними стежити за татарином у безлюдному степу, — то чимало-таки можна було нарахувати йому десятків. Старий ішов повагом, але від дівчини не відставав. Немов у задумі, ступав він по давньому-прадавньому камінню, вичовгуючи його підковами і, може, забираючи з собою останній слід написів з мовчазних і нікому не знаних намогильних плит, покладених у ряд із звичайними.

Парубок у синьому жупані і сам не завважив, як опинився біля діда та красуні, і вже хотів закинути їм яке слово, — коли це задзвонено в усі дзвони і люди, що були на подвір’ї, стиснулися коло дверей та й сунули всі до церкви. Парубок, проте, не одстав од старого та його супутниці і, поки правилася вечерня і богомольці побожно шептали молитви на всю церкву, він, може, вперше за все своє життя, не слухав церковної служби. Він дивився на красуню та на її стрічки; він не зводив очей з червоних її уст, що шепотіли молитви, з карих оченят, що дивилися на ікони неповинним дитячим поглядом. «Про що вона молиться? Хотів би я знати, що в неї на думці?.. Та хоч би глянула на мене… Я з очей би, здається, пізнав її душу…»

І враз дівчина, немовби