Українське письменство - Микола Зеров

— Зайдімо до цієї хати під вербами: вона здається краща від інших.

— І то діло, — одказав старий Чайка та й повернув ліворуч.

Хата, до якої вони зайшли, і справді була чи не найкраща на весь хутір. Лавки вздовж стіни були чисто вимиті; в кутку над столом образи завішані білими рушниками, що спускалися з обох боків, повишивані на кінцях червоним. На полу сиділа за гребенем дівчина в білій сорочці та синій запасці, колихала ногою колиску і наспівувала пісні. Побачивши чужих людей, вона зразу замовкла. Коло печі тупала жінка середніх літ в очіпку й плахті, видко, сама хазяйка.

Наші подорожні вступили до хати, помолилися найперше до образів, як то й годиться людям, що йдуть з богомілля, а потім уже привіталися з господинею та й запитали, чи не можна буде переночувати.

Жінка, що поралася коло печі, дізнавшися, що то прочани, привітно попрохала їх сідати, а сама кинулася з ганчіркою витирати лави. Хоч пороху там і не було, та такий уже звичай охайливої господині.

Поки старий Чайка говорив з хазяйкою, розказуючи їй то про Київ, то про свою дорогу та теперішні урожаї, Маруся підійшла до дівчини, що сиділа за гребенем, і завела з нею свою розмову, що від починків та прядива перейшла поволі до речей цікавіших. Дівчата скоро спізналися, і Маруся запиталася у молодої господині, якої та співала пісні, коли вони увійшли до хати.

— Про Саву Чалого, — відповіла дівчина.

Маруся ніколи не чула пісні про Саву Чалого і попросила заспівати. Дівчина довго відмовлялася, та кінець кінцем мусила пристати на бажання Марусине і заспівала впівголоса, щоб не заважати матері говорити із старим.

Старий Чайка, прислухавшися до голосу пісні, кинув розмовляти та й підпер рукою підборіддя, а дівчина, схиливши голову та посукуючи веретено, співала, як Сава пристав до ляхів, як панував з ними і як збирався з ними руйнувати церкву православну, та наїхали запорожці і підняли його на три списи, і як утікала від козаків молода його жінка.

— Славна пісня! — сказав Чайка. — Старосвітська! Хто тебе, дівонько, навчив такої?

— Та все покійний дідусь, було, її наспівують…

— А давно твій дідусь умер?

— Рік і два тижні.

— Та ще й умер на чужій стороні, — мовила господиня, що сиділа навпроти, підперши щоку рукою.

— Та й осталися ми сиротами без останнього його благословення. Царство йому небесне, — сказала вона знов, трохи помовчавши. — І жив покійничок, і вмер якось чудно.

— Як то чудно? — запитали в один голос Іван і Маруся.

— Чудно, таки дуже чудно! — зітхнула господиня. — Така була смерть його навдивовижу, що як розкажеш кому, то тільки здвигне плечима та й мовчить. Бачте: панотець мій покійний добре умів на бандурі грати. Ніхто його і не вчив, — сам вивчився, сам і бандуру собі зробив. Замолоду був він хазяїн, коло землі ходив, худобу держав. А як умерла покійна мати, а я пішла заміж, то передав нам усе хазяйство, а сам тільки й знав, що свою бандуру. Цілий день, було, грає от під цими вербами над колодязем. Знав він усяких пісень, і старосвітських знав. Народу коло нього бувало повно: то таки прочани, а то і свої, хутірські, обступлять його і слухають; а найбільше то в свято. І так усі до нього звикли, що як піде, було, з бандурою по чужих селах, то і в селі немов пусто: раз по раз питають, чи скоро вже вернеться дід. Тільки нам ніякої користі не було від його заробітків, і скільки не збере де грошей, всі віддасть першому, хто в нього попрохає. І рідко коли принесе додому. Такий чудний дід був. Як от прийшла йому торік по весні охота йти в Київ. Піду та й піду Богу помолитися!.. От я і мій чоловік до нього й приступили. Куди вже вам іти, панотче? Ви й так уже немощні, то куди вам тягатися по тій спеці та по пісках?! «Ні, каже, піду», — та й тільки. Та як узявся, то й пішов; таки по-своєму зробив. Вирядили ми його з людьми в дорогу та й просили, щоб вони вже там його доглядали. Як відрядили — то вже й тиждень минув, і другий минає, нема та й нема! А то раз у раз бувало — за тиждень наші слобожани вправляються. Ну, думаємо, видко, наш старий говіє, то й товариші його дожидаються.