Українське письменство - Микола Зеров
V
— Тут ми трохи перепочинемо з дороги, — сказав Чайка Іванові, коли вони підходили до Батурина. — Зайдемо до давнього мого приятеля, до бондаря Омелька. Він колись жив у нашому Вороніжі, та от уже літ з двадцять, як перейшов сюди: тут, бач, після тестя дістався йому ґрунт у спадщину. Ми були в нього, йдучи в Київ, і обіцяли зайти ще з Києва.
Бондаря Омелька вони застали за роботою. Він дуже зрадів гостям і, перецілувавшися з ними як слід, повів до хати.
Хата в бондаря Омелька була чепурна і від усіх батуринських хат відмінна. Не кажу вже про те, що вся вона була побілена крейдою, що вікна знадвору були обведені червоною фарбою, а солом’яна стріха була підстрижена так чисто, як чуприна у доброго парубка перед Великоднем, — посередині в ній стояв стіл новий, липовий, на обточених ніжках, з двома шухлядами; образи усе під шатами та під склом; на кілочках поміж вікнами рушники білі, майстерно повишивані червоними узорами, та й лави і мисник з різним посудом були далеко кращі, як по звичайних козацьких хатах.
Дві дочки бондаря Омелька, повновиді дівчата у тканих плахтах, що нетерпляче чекали з Києва Марусю, повели її до своєї кімнатки та так і не дали їй привітатися з бондарихою. Вони хотіли якнайшвидше довідатися про всі новини, а при незнайомому парубкові соромилися говорити.
В хаті було майже темно, і не так від вечірніх сутінків, як від дерев, що закривали вікна: густа черемха і вишня упиралися гіллям у самісінькі шиби.
Бондар Омелько кілька разів уже збирався порубати ті дерева, щоб не робили темноти в хаті, але обидві дочки, та й бондариха з ними, кожного разу умовляли його покинути той намір, — бо ж літніми ночами соловей співає попід самісінькими вікнами.
Посадовивши Марусю, дівчата перш за все попрохали її показати київські гостинці та стрічки, яких вона там понакуповувала. Усе їх захоплювало; кілька разів заходжувались вони приміряти собі блискучі персні та сережки, розпускали і знов скручували барвисті стрічки, і заспокоїлись тільки тоді, як Маруся подарувала їм по срібній каблучці від великомучениці Варвари. Далі почали розпитувати її про Київ, про Андріївську церкву, про Лаврську дзвіницю, про печери. Маруся ніколи не закінчила б свого оповідання, коли б їх не покликано вечеряти.
Тим часом до бондаря Омелька зібралися двоє-троє гостей. Всі вони вже встигли розговоритися і набратися, бо як дівчата увійшли до світлиці, то Марусин дід був мов печене яблуко, а бондар Омелько світив лисиною.
Сіли до столу. Спочатку всі взялися до смачного борщу з свининою та за нову картоплю, але під кінець вечері старі більше пили, як їли, і навіть вареники з сметаною не привернули їх уваги. Почалися безконечні розмови, згадки, пом’янули і старовину…
В тих розмовах старого Чайку було найчутніше. Хміль не зменшив йому красномовства, тільки ще піддав охоти. Але слухали його тільки Іван та бондар Омелько, бо всі інші гості говорили всі разом і кожен зокрема, що кому спаде на думку. Розгарячившися від горілки, старий Чайка говорив дуже складно, і мова його більше була подібна до старосвітської пісні, а Йван більше як коли пересвідчився, що розум у нього таки віщий.
Вечеря затяглася пізно. Аж ось устали й почали збиратися на ніч. Зосталися тільки старі, що, посідавши круг величезного кушина з варенухою, здавалось, і не думали про кінець свого бенкету. Маруся лягла з своїми подругами у новій хаті, яку будував бондар Омелько, гадаючи восени узяти в прийми зятя до старшої дочки. Хата була ще без рам і шибок; свіжий вітер повівав з саду прохолодою, примушував дівчат укриватися якнайтепліше. Маруся вже й лежачи мала ще розповідати цікавим подругам про Київ та про свою дорогу; нарешті обидві подруги заснули, і вона зосталася на самоті з своїми молодими мріями.
Місяць уповні заглядав до вікна. Згадала вона Вороніж, його місячні ночі, коли вона, нудьгуючи серед веселих подруг та парубоцького залицяння (бо ж ні один з парубків не був їй до вподоби), сиділа у своїй хатині біля вікна, дивилась на зоряне небо, на далекі ліси, на темний став, де все було перекинуте: і чорний млин з довгою греблею, і старі верби, і тонкий півмісяць, що стояв у висоті небесній, як золота підкова. Ледве долітали до її слуху протяглою луною пісні, що виспівувалися по далеких кутках Вороніжа, де-небудь на Спащині чи на Пречистинщині.
Були ті спомини невиразні, хоч і тепло лягали на серце. Зовсім інакше згадувався їй час, відколи вона вперше побачила Івана. З першого його погляду, що перехопила вона в церкві, і до останнього слова, яке він сказав їй, уставши від вечері, вона пам'ятала кожну дрібничку. Ніколи не забуде вона ні як виблискувала вода, коли підходили вони до млина, ні як гомоніла вода під колесами, ні як солодко було слухати закохані Іванові речі.
