Українське письменство - Микола Зеров

старий Чайка почав говорити з Іваном про бондаря, розказував про давню з ним приязнь, а як у голові йому трохи грав хміль — хоч він і остерігався через край пити на дорогу, — то розмова дуже скоро набула того веселого невимушеного тону, в якому говорить, підгулявши, українець. Маруся, якій не йшов з голови батуринський цвинтар, уважаючи, що саме тепер і розпитатися в діда, непомітно вплела до розмови своє оповідання, як тужить земля в Батурині, — та й удалася до старого: чи не знає він, від чого це сталося.

Старий у роздумі понурив голову і з хвилину не відказував ні слова. Тяжке зітхання вирвалося йому з грудей.

— Від чого земля плаче? — перепитав він. — Не допитуйся у мене, дитинко, чого вона плаче… Багато лиха діялось тут у шведчину… Багато люду вигублено тоді у цьому ж таки Батурині!

Ще раз зітхнув віщий дід, та й до самого вечора йшов смутний та понурий. Іван і Маруся мовчали. Та коли прийшли в Кролевець, що вже верстов з тридцять зоставалося додому, та й завітали до кума Андрія, старий Чайка знов повеселішав і по кількох чарках знову став тим говірким Чайкою, яким був у бондаря Омелька.

Частина друга
І

Шумить, аж гуде славний Вороніж; та не од грому-бурі, а від веселих пісень та плясів. Гуляща юрба молоді, у місячному світлі, бурхливою хвилею котить по спустілих вулицях. Чути в ній дзвін музики, тупотіння танцю, різноголосий сміх та буйні голоси. А ще чутніше голос найбільших гультяїв, що, трохи відставши від гурту, виступали гордо, збивши набакир шапки, позакладавши руки в кишені свиток, дзвінко наспівували чумацької пісні:

Ой грайте, музики, од двора до двора, Да щоб не журилась стара ненька дома.

Від того голосу не то що розлягались воронізькі сади та левади, але і сам місяць на нього немов озивався. Дивне було його світло. Падаючи з небесної висоти на темні дерева, на низенькі хати, на широку вулицю, на захоплену танцем юрбу, він усьому надавав якогось особливого кольору й форми, що про них удень і поняття не маєш. В його світлі все видавалося немов уві сні. Все рухалось, все говорило якоюсь дивною мовою. Тому-то так весело було на душі у всіх, хто висипав на вулицю. Вони немов усі попали у чарівний світ, де нема нужди, нема тяготи, де все дивне і все ясне, і мчали вперед, безтурботні, немов певні, що танець не скінчиться і музика не перестане. Поперед усіх ішов Іван з своєю дивною бандурою; за ним дві скрипки й бубон, — але ні голос скрипки, ні гудіння бубна не могли заглушити бандурного дзвону. Живим струмочком він пробивався, випливав над загальним тоном музики, надаючи їй навіть серед одчайдушної гулянки якогось задуманого виразу. Уже всі в Вороніжі знали незвичайну історію цієї бандури; знавці дивувались її особливому ладові, дівчата чули в ній якийсь відмінний від інших бандур голос, і де з'являлася та дивовижна бандура, там були і найголовніші вечорниці. Тому й тепер молодь з усього Вороніжа зібралася до одного гурту, з'єднала своїх музик і йшла по вулицях, викликаючи охочих погуляти.

Юрба зростала безперестану, в міру, як посувалась вперед. Нарешті розділилася надвоє: одна половина пішла великою вулицею, а друга, під началом Івановим, увійшла до вузенької вулички понад ставом. Вуличка була зовсім темна від дерев, що звисали з обох боків, тим більше що всі речі, на які падало місячне світло, були ясні надзвичайно.

Іван і його супутники спинилися перед низенькою хатою під двома березами, що спускали на неї темні віти. Іван заграв на бандурі, парубки й дівчата, що йшли за ним, заспівали пісню-викликання:

Вітер подуває, гілля розхиляє; Під моїми воротями скрипка-дудка грає, Скрипка-дудка грає, мене мати лає, Мене мати лає, гулять не пускає. Пусти мене, мати, я не забарюся: На милого подивлюся, додому вернуся.