Українське письменство - Микола Зеров

Що ж це за хата, що їй усі віддають таку шану? Чи такої поваги надають їй високі берези з чорногузовим гніздом? Чи мальовані двері з чубатим запорожцем у червоних шароварах, з бандурою в руках? Ні, не берези та й не двері мальовані привели сюди Івана. В цій хаті живе дівчина, що другої такої не знайти не то що у Вороніжі, а і в самому Глухові.

От і вона, зачувши знайомий голос бандури і пісню, вибігла з хати в легкому сільському убранні, в черчатій плахті, у білій сорочці з вишиваними рукавами, в широкій стрічці, пов'язаній на голові. То була Маруся.

Іван, нецеремонним сільським звичаєм, обняв її і поцілував у повні рожеві губи. Дівчата обступили свою найлюбішу подругу. Іван заграв іншої пісні — до танцю.

І дощик іде, і метелиця гуде: Дівчина козака через улицю веде.

Кілька голосів підспівувало йому хором, інші танцювали, і весела юрба посунула вперед по-давньому, і луна вторувала їй по той бік ставу.

Наближаючись до хати, де збиралися вечорниці, всі аж скрикнули од жаху. Пісня урвалася. Іван — годі грати. На сході небо враз освітилося. З-поза лісу вилетів огняний клубок і, розіскрившися над усією околицею, витягся довгою хвилястою смугою і щез за другим лісом. «Що це? Що таке?» — почали розпитувати звідси і звідти, але ніхто не міг відповісти.

Тим часом парубки й дівчата, що були в хаті, вийшли на вулицю, і гомін іще збільшився. Питанням та міркуванням не було кінця-краю. То тут, то там чутно було вже й оповідання про такі і подібні дива; але ніхто не міг сказати, що це за чудо. Тут хтось згадав про вечорниці, і всі вернулися до хати.

Кілька дівчат, підкачавши рукава білих своїх сорочок, почали пекти млинці та варити варенуху, інші сіли за роботу: хто — прясти, хто — вишивати заполоччю рукава. Парубки порозсідалися поміж дівчатами та й почали жартувати, тобто підпускати різні штуки та баляндраси. Загальний регіт бував нагородою за кожний дотепний жарт. Аж от дівчата, уникаючи ущипливих парубоцьких натяків, затягли тужливої старосвітської пісні, яку склала, мабуть, сумна мати, виряджаючи сина в похід. Іван пригравав на бандурі.

Ой добрая годинонька була, Як матуся свого сина била. «Ой як будеш мене, мати, бити, То не буду я з тобою жити. Ой піду я з туги на Вкраїну, І там же я, мати, не загину». «Ой вернися, мій сину, вернися, Внесу жупан, так ти й приберися. Подивлюся, мій сину, на тебе: Чи є такий козак на Вкраїні? Чи є такий козак на Вкраїні, Як ти в мене, мій сину вродливий?.. Ой не жалкуй, мій сину, на мене: Не дай Боже пригоди на тебе! Як ти будеш пострелян, порубан, Ой хто ж тобі раноньки промиє?» «В полі, мати, дрібен дощик іде, Ой той мені раноньки промиє». «Ой не