Українське письменство - Микола Зеров
Всі глянули на Марусю, і вона немов здригнулася на таке порівняння; в простих словах відчулося їй якесь страшне значення…
— Та то ще не дивина, що була з неї красуня, — вів далі Костюченко. — Дивніше те, що полюбила вона такого самого парубка. Та й то не диво, що полюбила, а що сталося те не на вулиці та й не на вечорницях, а говіючи, у великий піст. Полюбив її й парубок. Та й забули обидва про те, що вчинили гріх великий, не слухаючи служби Божої, а тільки те й знаючи, щоб у церкві переморгуватися та посміхатися. Ну, як там у їх велося, Бог їх святий знає; тільки от уже й п’ятниця, треба до сповіді йти. Задумалася дівчина про своє женихання. Стукнуло їй у голову, що не годиться воно у таку пору, та й не знає, чи признаватися їй попові, чи ні. Думала-думала та й надумалась — не признаватися, бо ж піп на поклони поставить та ще й удруге скаже говіти. Ну, не призналася — воно й нічого. Тільки під кінець вечірні так їй сумно стало, так тужно на душі та боляче, немов перед смертю. Світ їй немилий, так душу з неї і тягне. Так що й вечірні не спромоглася достояти, і, вийшовши з церкви, подалася на кладовище, що недалеко було за церквою. Там упала ниць на могилу материну та й залилася слізьми. Довго плакала вона над німою могилою, так ніби та могила могла їй щось відповісти; а потім, ізнемігшися, не помітила, як і заснула. Та й привидівся їй сон: вийшла з могили її мати та й каже: «Чого ти прийшла сюди? Через твій плач несила моя в могилі влежати. А ти думаєш, легко мертвим кісткам устати з домовини? Іди, дитино моя, йди, мені і так важко під сирою землею лежати». — «Мамо, що ж мені робити?» — питає дівчина, вхопившися за покривало. «Що робити? — перепитала мати. — Бережись золота!» Сказала, земля загула під нею, і мертва провалилася в могилу. В невимовному, страшному переляку прокинулася дівчина та й не знає, чи то сон був, чи то наяву бачила вона свою матір. Була вже ніч. Крізь дерева де-не-де світилися зорі, і такими страшними видавалися в темряві хрести на могилах. Не оглядаючись назад, пустилась вона щодуху з цвинтаря і ледве-ледве не задихнувшися впала на постіль. На другий день треба їй до утрені вставати — не йде, треба до обідні йти, а вона дома сидить. Страшно їй показатися до церкви, а чого страшно — і сама не знає. Але щоб якось того перед своїми не показати, одяглася і вийшла з дому, так ніби до церкви. Іде і сама не знає куди. Як ось перед нею струмочок. Зирк! — а вона уже за селом, біля криниці. В криниці вода у ключ б’є і по камінню дзюркоче. Над криницею верба стоїть, тільки-тільки розвиватися почала. Сіла вона під вербою та й дивиться на воду; а в воді щось яснішає, хвилює, і враз виносить вода на пісок золотий перстень, та ще з червонуватим таким каменем. Глянула вона на той камінчик, а в ньому ясно та просторо, як у панській світлиці. Дивно їй те видалося. Обдивляється вона перстень і звідси, і звідти. Перстень як перстень, а камінчик навдивовижу. І що довше вона на нього дивиться, тим ширшає там усередині, немов вона там якийсь інший світ бачить, чує вона, що там щось дзвенить не дзвенить, грає не грає, а щось таке робиться, чого по-нашому і сказати не можна. Слухає вона, і кожної хвилини чує вона все ясніше й ясніше, а все не певна, чує вона чи ні. Тільки дивиться вона на камінь, і на серці їй стає легше, і муку свою забуває; одведе набік очі, все давнє на думку їй спадає, і знову їй нудно й сумно, аж серце мліє. Взяла вона перстень додому і не надивиться, не наслухається дивної музики. Дома нічого про те не знали. Бачили тільки, що стала вона мовчазна й дика. Покінчить з роботою та й піде кудись, так що ніхто й не знає куди, або замкнеться в коморі та й сидить там одна-однісінька цілими годинами. Минулося, може, так тижнів п’ять; от уже й літо надворі. Збираються хлопці й дівчата вдень танки водити, а вночі на вулицю, а її ніде не видно, так ніби світу відреклася й людей. Як ось пішла поміж людом погласка, що до такої, мовляв, дівки змій літає. Інші казали, що вночі бачили, як вогняна смуга, так ніби віжки, вся іскрява, вилася над її двором і поволі спускалася вниз. Інші ж знов запевняли, що віжки не віжки, але щось довге, вогняне підіймалося з могили, що стоїть за селом, і летіло просто в село; а до кого летіло — не знати. Були й такі, що бачили змія з дванадцятьма головами. Тільки, мабуть, найправдивіші були ті, що бачили змія, як вилетів з могили, бо ж і досі ще на тій могилі виблискують уночі іскри, так ніби хто креше огню з десяти кремінців. Як би там не було, та коли починає люд про що говорити, то з тих розмов таки якась правда буває, а так не обійдеться. От хоч би і в нас — казали про покійницю диякониху, що вона ніби приходила до дітей з того світу, годувала їх, мила голови та одягала на них білі сорочечки. І що ж? Багато було людей, що не вірили. Я й сам не вірив. Та як почув про те щось від старого Гершуна, то й замовк. Трапляється, всяке трапляється! От і там, де розповідаю, за Дніпром, де жила дівчина, спершу не хотіли вірити про змія, та
