Українське письменство - Микола Зеров

ясні очі, зблідли рум’яні вуста. Що ж то повалило так дужого парубка? Яка неміч, яка хвороба зсушила його, як билину? Ніхто того не знає. Знає причину тієї недуги тільки вітрець перелітний, що крізь вікно виносить його тяжке зітхання, та ясний місяць у небі, що вночі заглядає до нього у хату. Що не день, то все стає мутніше Іванові, все, що навкруги його. Мукання волів, людський гомін, темний голос пісні, що доходить десь із городу, цвірінчання садових пташок — все те одбивається йому в ушах так чудно, немовби він уже на тому світі і чує ці голоси крізь землю. Часом навідується до нього засмучений батько, невтішна мати оплакує його живого, але він не бачить їх і не чує. Сумно, нудно на серці. Слабне тіло, туманом поволоклася пам’ять; а душа все ще тепла у хворих грудях, і шкода їй покидати своє півзруйноване житло.

Темна ніч до сходу місяця. Небо зоріє, та не проймає світлом темного саду. Поміж деревами шелестить вітрець і свіжістю віє на знеможене тіло Іванове. Та от почувся інший шелест, виразніший як шепотіння листу, і за хвилину чиєсь обличчя глянуло у вікно; привітніше від місяця, і двоє чорних очей блиснули йому ясніше від зір. Іван мовчки простяг до вікна знеможену свою руку.

— Тобі краще, Іване? — питається Маруся, узявши ту руку.

— Завтра мені стане краще, — відказує Іван тихим голосом. — Завтра об цій порі навідайся, то вже не питатимеш, чи краще.

— Не докоряй мені, Іване, такими словами. Чи я винна твоїй недузі? Люблю я тебе, мов свою душу, і чого б не дала тільки, щоб ти був живий!

— Ти любиш мене, — одказує Іван. — Та себе любиш ще більше. А я десять раз оддав би свою душу за твоє щастя!

— Боже мій! Боже мій! — скрикнула Маруся, обливаючи його руку слізьми. — Що маю робити? На що мені зважитись?

— Ти вже зважилась: іди в монастир. Тільки і там не врятуєш своєї душі. Стоячи на моїй могилі, молитимеш Бога, сама не знатимеш про що, а того і не подумаєш, що я через те лежу в землі. Я не дам тобі спокою ні вдень, ні вночі; не вдержить мене ні важкий склеп, ні тісна домовина. Я прийду до тебе з того світу, і не відмолишся від мене ніякими молитвами!.. Марусю, не убивай мене! Дай пожити на світі!..

— Ох, Боже мій, Боже мій! Що маю робити, — плачучи, проказувала Маруся, і важка нерішучість та хвилювання поривали її то в один, то в другий бік. Страшно озивався в її пам’яті голос віщого діда; але ще глибше торкав її серце передсмертний стогін Івана. Вже на відході з цього світу простягав він до неї руки, благав про життя. І чи ж їй-таки убивати це серце, повне кохання, повне палкої пристрасті, що її не вгасила навіть смертельна недуга?

— Марусю! — говорив він. — Погубивши мене, ти своєї душі не врятуєш. Не погубляй же мене! Дай мені жити… Що буде, те й буде… Господь милосердний!

Маруся не встояла у своїй обітниці; любов перемогла її.

— Ну, хай по-твоєму! — сказала вона, підвівши голову. — А там що буде… я твоя довіку.

І враз промінь життя запав у скорботне парубкове серце; вся сила, яка тільки зоставалася ще в тілі, прилила до грудей, і він, хутко підвівшися на постелі, обняв Марусю за шию так, ніби боявся, щоб утішна звістовниця щастя не відлетіла від нього, як сон. Довгий був їх поцілунок, такий довгий, що Іванові вже несила було дихати, і він відкинувся у знемозі на подушку.

З того часу щодня Іван почував у собі приплив нової сили і оживав, на радість батькові й матері, на радість усім родичам та своякам. Але ніхто не знав, яка знахарка відвідувала його щоночі і вливала в нього життя гарячими своїми устами. Незабаром на тому кутку Вороніжа стало весело по-давньому: полилися пісні, почалися знов вечорниці, загула музика, та й не одна пара підків відскочила у танцях.

А через тиждень після Пречистої знялася метушня по всьому Вороніжу; всі бігали подивитися на весілля Івана та Марусі. Весілля було всьому світові навдивовижу, з усіма вигадками та забобонами, що так мудро упорядили старосвітські люди. Ще й досі розповідають у Вороніжі, як бояри і старости — усі верхи на конях, в дорогих старовинних жупанах, немов колишнє військо козацьке, виряджали молодого до тестя в двір; як на подвір’ї зустрічала його теща у вивернутому кожусі, верхи на кочерзі, із срібним кубком в руках; як молодий відмовлявся пити і виливав кубок на гриву своєму коневі; який віз виготовано було для весільної подорожі під вінець, — запряжений шістьма волами у стрічках та квітах; яка була гульня та пиятика на весіллі, і як цілий тиждень по тому їздили по родичівських дворах.

І от живе Іван з Марусею. Нічого їм не бракує, як у полі, так і в дворі, все йде гаразд. Уся рідня любить їх і шанує, а сусіди поважають. Через рік дав їм Господь і сина. Чого б, здавалося, бракує для їх щастя? Та ні! Видко, недаремно щось віщував Марусі перед смертю старий Чайка! Сумно бувало часом на душі і в Івана. З якогось часу він побачив, що у дворі у нього щось не те! Раз увечері