Українське письменство - Микола Зеров

з коліс у млині. У млині горить вогонь і по той бік вузької греблі відбивається у ставку. Хуторяни та й воронізькі козаки, що попривозили хліб молоти, сиділи круг огнища, дожидаючись черги. Деякі з них пекли на довгих шпичках сало, інші безтурботно попахкували з люльок. Розмови та всякі міркування не вгавали. Під шум коліс та гудіння каменю найохітніше говорилося козакам про всяку дивину, і речі, що іншим часом видалися б їм неймовірними, тепер не будили найменшого сумніву. Толкувалися про те, що за Вороніжем, на урочищі Камінь, з давніх-давен закопано скарб, привалений величезним каменем, і добирали всякого способу, щоб той скарб добути.

— І не думайте, братці! — озвався один із них. — З чортових рук не розживешся. Нечистий охоче позичає, та тяжко з ним розквитатися!

— От біда! — заперечив воронізький козак Губський. — А хіба ж не можна прикрутити того чорта, як собаку до колеса?

— Хотів би я побачити, як ти його прикрутиш! — відказав невеличкий на зріст чоловічок з довгими вусами.

— А що ж то за диво таке? — відповів той, зухвало поглядаючи на співрозмовників, що стали боязко озиратися на всі боки, щоб чорт не підслухав немилих йому слів. — Таж наш коваль Захарко убив трьох чортів батьківським молотом!

— Ой! Так уже і вбив! — з дивуванням озвалися приїжджі.

Губський не взявся їх і запевняти, уважаючи, видно, що то справа знана кожному, і мовчки вигрібав гарячий вуглик для своєї люльки.

— Так, так! Нестеменісінько вбив! — підтвердив другий вороніжець, похитнувши понуреною головою. — Весь світ те знає.

— І вашому ковалеві Захаркові не було після того ніякої примари від нечистого? — запитався один із слухачів.

— Ніяких: звів із світу трьох куцих, а сам і тепер панує.

— Ну то гаразд, що так легко поквитався. А от моєму тестеві не вдалося!

— А що було з твоїм тестем?

— Що було? Таке було, бодай і не говорити. Тесть мій, самі знаєте, дігтяр здавна. Весь свій вік на тім реместві звікував. Було, тільки на свята та в рокові празники убереться чисто та піде до церкви, а там і між люди; а то все сидить на майдані, де дьоготь гонять, та й замажеться так, що ніхто і не пізнав би. Ну, як сидів він при тому ділі літ уже з тридцять, то й розжився, і був з нього козак заможний — хоч куди! Та погнало його щось недобре за скарбами. Скарб той уже кілька літ показувався на поляні недалечко від майдану, та ніхто не міг його взяти, бо берегла його до слушного часу нечиста сила і всім зухвальцям такого жаху завдавала, що десятому заказували копати. Знав про той скарб і тесть, та не важився здобувати. Як ось одного вечора приходить до нього циганка і каже, що викаже йому спосіб узяти скарб, та тільки щоб віддав їй половину. Присягнувся тесть віддати їй половину, тільки б розказала вона той спосіб, і циганка відкрила таємницю. Діло тут зовсім нехитре: треба тільки копати той скарб з музиками, — бо чорт музики боїться і людей не лякатиме. Повірив тесть чи не повірив, а тільки думає: «Не біда! Спробуєм щастя». Послав хлопців у Вороніж за музикою, і тільки стало поночіти і засвітилися на галяві два вогники, де був скарб, як робітники всі зібралися, підступили до нього з бубнами та скрипками та й ну копати. А циганка тим часом проказує своє ворожіння та шепче і в руках якісь палички перебирає. Скоро заступи стукнули в щось тверде; глянули: великий мідяний глек. Витягли з землі і знайшли в ньому повнісінько карбованців. Відсипав тесть половину циганці, роздав частину музикам та робітникам, а решту з глеком узяв собі. Приховав гроші та й побоювався трохи, бо таки небезпечно мати яку користь від нечистого, навіть і не спізнавшися з ним. Проте минуло два тижні — нічого з ним не сталося. Настали незабаром Зелені свята. Всі робітники пішли додому: хто погуляти, а хто — русалок боявся. На майдані зостався тесть, один-однісінький. Переночував ніч щасливо. На другий день, на саму Тройцю, як добрі люди по церквах стояли, сидить він у своїй землянці та й думає: а чи нема мені гріха в тім великого, що зостався в лісі дьогтю доглядати замість піти до церкви Божої. Тільки подумав, чує: шумить в лісі немов од вітру, хоч година тиха і ні одно дерево не колихнеться… А шум усе ближче, все дужче, і ніяк не можеш здумати, що то шумить. Тестеві стало страшно; він і почав потихеньку молитви читати. Глянув — виїздить із лісу молодець, у кармазиновому жупані, з дорогою люлькою в зубах, в шапці такій, що і на ярмарку не знайдеш. Та тільки на чому їде?.. На козі!

— Дух святий з нами! — скрикнули всі та й перехрестилися. — Так то був сам нечистий?

— Видно, що він, окаянний! Під’їхав до дверей землянки, прив’язав свого коня до куща та й увійшов до землянки. Тесть так і зомлів з перестраху: він уже догадався, що то за штука. А той молодець у червоному жупані так немов і не бачить, що він злякався. «Заграть тобі, діду?» — питає, виймаючи з кишені сопілку. «Бог з тобою, чоловіче добрий! До чого мені грати?» — говорить тесть, а сам жметься в куток. «Заграть тобі, діду?» — каже червоний жупан голосніше, як перше. «Не треба, добрий чоловіче, Бог з тобою», — відказує тесть. А той,