Українське письменство - Микола Зеров

враз сталося таке диво. Жали люди жита на полі; була там і та дівка, що до неї змій літав. От як сонце звернуло з півдня, стали люди відпочивати, а вона зійшла (не знаю вже для чого) на ту саме могилу, що з неї іскри сипались. Як зійшла, та й почало її мучити: ноги приросли до землі так, що й одірвати не можна, і щось невидиме тягне її, що жили як не порвуться. На крик її збіглося людей видимо-невидимо, та ніхто не знав, як і чим їй помогти, а дехто і підступити боїться. А вона рветься та мучиться, а кричить так страшно, що аж волосся на голові наїжилося. Що її вгору тягне, ніхто того не міг сказати; бачили тільки, що в небі високо-високо блищить щось, мов іскорка, то з синім небом зливається, то знов блищить, — але хто ж міг сказати, що воно таке? Тільки на цей час, не знать відки, прибігає стара якась жінка, задихалась бігши і кричить, щоб зняли у дівчини з руки перстень. Кинулись здіймати — не здіймається. Стара кричить, щоб відрубали їй палець з перснем, коли хотять її врятувати від неминучої смерті. Та хто ж наважиться рубати живу людину? Стали викликати найсміливіших, найвідважніших. Один одного посилають, а ніхто не йде. Тим часом зірка, що була вгорі, спустилася. От уже видко, що то не зірка, а подовгастий такий огник. Горить він, а хвостом як в’юн — і спускається все нижче та нижче. Тут дівчина як скрикне: «Ай! душу з мене тягне!» — та й упала нежива. Щось легеньке, мов дим, злетіло від неї вгору, і вогник одразу й потух. Тоді вже всі догадалися, що то змій витяг з неї душу. В ту ж хвилину стали люди шептатися, ніби стара жінка, що не знать звідки прибігла, дуже схожа на покійницю матір тої дівчини; дехто вже став і назад відступати. Коли це глянули — а її вже нема й сліду! Жах невимовний пойняв тоді весь люд. Кинули й снопи на полі та мерщій до села тікати. Насилу вже на другий день опам’ятались. Зібрались на полі, поховали дівчину на тій могилі, де вона й лежала. Тільки хреста батюшка не дозволив ставити, бо ж смерть її, каже, сталася від нечистого. З того часу й досі на могилі все іскри сиплються і тугий стогін підіймається з домовини, а вітер його по всьому полю розносить, — отож і пастухи, як почують там, то вуха затикають, щоб не чути того стогону.

Костюченко замовк. Всі були як зачаровані, ніхто й не поворухнувся. Іван, щоб звеселити засмучене товариство, провів по струнах бандури, хотів був заграти веселої, — але бандура видала такий жалісний звук, що всі перелякались. Глянули на Марусю, — а на ній лиця немає! Бліда, бліда як крейда стоїть і дивиться на Івана, а на очі сльози навернулися…

— Якої це ти пісні граєш, Іване! — скрикнула, а сама тремтить і слова вже не може сказати.

Іван спинився та й сам злякався, глянувши на Марусю.

— Як якої пісні? — сказав він. — Чого ти злякалась?

— Та це ж не пісня, а слова. Хіба ти не чув, що вона говорить?

— А що ж вона говорить? — стали тут усі питати.

— Я й сама не знаю, — каже Маруся, спам’ятавшися, — може, то мені причулося… Тільки говорила вона страшне.

Але їй не причулося. Всім у тій пісні пролунав якийсь страшний голос, і, може, тільки якоїсь хвилинки уваги не вистачило, щоб зрозуміти таємничий голос віщої бандури.

Збентежені всім, що бачили і що чули, почали всі розходитися з вечорниць. Дорогою тільки й розмови було, що про змія. Не було вже ні галасу такого, ні крику по вулицях, як буває звичайно, коли молодь повертається додому. Ба навіть до пісні ні в кого не було охоти.

Іван проводжав свою Марусю у темну вуличку. Бандура, що висіла у нього через плече на ремені, видавала часом — чи то од вітру, чи, може, за що зачіпаючись — такі протяглі, тихі та сумні звуки, що Маруся не могла їх слухати спокійно і просила Івана покинути бандуру на вулиці: все одно її ніхто не візьме; тож увесь Вороніж знає, чия вона. Іван повісив свою віщу бандуру на яблуні, що вихилялася з густого садка, простягаючи гілля над дорогою, та й одвів зніяковілу та смутну Марусю до самісінької її хати, аж до низеньких дверей з мальованим запорожцем у червоних штанях. Нічого не сказав він їй на прощання. Тільки зітхнув, поцілувавши, та й пішов не озираючись. Але бандури уже не було. Іван кинувся шукати її: кілька разів обійшов вуличку — ні, немає! так немов нечистий заніс її куди! Набачившись і начувшись за той вечір стількох нечуваних див, Іван побачив і в тім диві з бандурою недобре віщування. Йому страшно стало під дахом навислих з обох боків садових дерев, і він не оглядаючись побіг додому.

II

Не рано другого дня прокинулась Маруся. Прокинулась та й гірко заплакала. Недобрий сон їй приснився: сумно і тяжко їй було на серці, а коло серця так немов гадюка обвинулася. Було це на самий Спасів день. Вся сім’я Чайчина подалась до церкви; не пішла тільки Маруся: не може вона ні молитися, ні ради прохати; сама не знає, що з нею робиться. Яка нудьга! Як смутно на душі! Куди