Українська література » Інше » Українське письменство - Микола Зеров

Українське письменство - Микола Зеров

Читаємо онлайн Українське письменство - Микола Зеров
з темної вулички піднявся якийсь вітер і разом з ним повіяло дивним, не чуваним доти дзвоном. Всім стало сумно, а Маруся, то й зовсім сама не своя стала: не знає, за що їй узятися, і руки їй тремтять. То зблідне вона, то зчервоніє і дико водить кругом збентеженими дикими очима, і якась страшна усмішка проситься їй на уста. Бачив усе те Іван, і важке передчуття западало йому в душу.

До того прилучилося інше, на всім світі не видане диво. От уже з місяць назад Маруся стала кращати на виду, та так покращала, що й зовсім уже відмінилася. Але не подив, жах відчув Іван, як тільки завважив ту відміну. Нащо йому краща, показніша врода? Його Маруся і так була рум’яна та свіжа, як квітка; і так на ввесь Вороніж не було гарнішої од неї молодиці. А тепер у нього і духу не стає дивитися на це навдивовижу гарне личко, бо ж таке гарне воно, що вже не дивує, а наводить жах; а надзвичайні бистрі очі променіють сяйвом і пронизують серце. Сумно і тяжко було Іванові, і не знав він, як і чим допомогти собі. Та й уся сім’я замислилась, передчуваючи в тім диві щось недобре. Але Маруся нічого того не бачила. Як відмінилося їй лице, так пропав десь і її розум: така чудна стала вона і в своїх учинках, і в розмові. Іноді очі її поверталися в один бік, так немов бачили там щось незвичайне; часом зривалися з уст їй якісь незрозумілі слова. Але коли в неї питали, що це значить, вона не розуміла, про що саме її розпитують, і зчаста відповідала на питання гірким плачем та диким сміхом… А врода її все збільшувалася; у погляді щораз частіше виблискувала якась несамовита сміливість. Обличчя все якось посвітлішало, зовсім відмінилося, і було в ньому щось нелюдське. Ні одна з давніх приятельок не приходила до неї; незнаний доти жах розбирав усе тіло з першого погляду на цю надприродну красу, і душа в’янула, немов зачувши десь близько присутність нетутешньої сили, що ладна її знищити.

Але Маруся не помічала й того, що всі від неї відсахнулися. Вся гіркота того відцурання падала на Йвана та на бідолашну матір, що мала одну тільки дочку, та й ту у нечуваній недузі, що не віщувала доброго кінця. Всіх способів добирали вони, всіх заходів, аби тільки запобігти лихові. Але ніщо не допомагало. Ні одна знахарка не могла придумати, чим її лікувати, і ніхто не чув, щоб кому прикинулось таке диво.

Аж ось прочули вони, що десь далеко, в одному селі є віщун-пасічник, чоловік старосвітський, — він усе на світі знає і вже напевне добере, яка тут причина сталася. Послали за старим пасічником, пообіцяли нічого не шкодувати, аби тільки допоміг їй у тій біді. Довго дожидали пасічника, аж ось він приїхав. Маруся була в садку. Коли мати привела до неї знахаря, вона сиділа попід старими липами, понуривши голову, і, здавалося, сильно задумана.

— Що ти тут робиш, Марусю? — спитала мати. — Там дитина плаче.

— Дитина? — спитала Маруся з дивуванням. — А де це дідусь?

— Дідусь умер, — відповіла мати. — Хіба ти забула?

— Ні, я пам’ятаю все… Було багато світла, грала музика… Та хіба це похоже на ту музику? А де ж це дідусь?

— Бог з тобою, дитино! Дідусь умер, от і могила його в садку. А це приїхав до нас гість. Чи пізнаєш ти його?

Дід, що доти стояв віддалік, підійшов до неї. Бистро глянула вона йому в очі і з дивуванням підвелася з свого місця.

— Як! Хіба це дідусь? — сказала вона. — А, тепер я роздивлюся. Я все тепер пізнаю!

І вона, як несамовита, вперлася в діда очима; її погляд був гострий та проникливий, і щось страшне засвітилося в ньому. Старий насупив густі брови і пильно дивився їй у очі, немовби хотів пройти ними наскрізь. Та нараз погляд йому помутнів; він не витримав її проникливого зору. В її блискучих очах прочитав він присутність нетутешньої сили, здригнувся і скрикнув, як дитина.

— Марусю, дитино моя! — з одчаєм заголосила мати і кинулась їй на шию… — Пропала ти, видно, навіки!.. Під якою зорею нещасною я тебе породила, на таке диво нечуване, що всі люди жахаються твого погляду!

— Діду, що нам робити тепер? — приступили до віщуна Іван і Марусина мати.

— Моліться Богу, люди добрі! — відповів старий. — Вже ніяка ворожба тут не поможе. — Та й поїхав додому.

Подумавши та порадившись між собою, родичі Марусі постановили, що одна надія залишається їм на Бога та що Іван повинен піти у Київ пішки, відправити молебні по всіх церквах та зробити срібну шату на образ Матері Божої.

На третій день був Іван уже в дорозі.


IV

Давно заснули всі в Вороніжі, і тільки в одному його кутку ходив луною по темних садах глухий гомін води, що спадала

Відгуки про книгу Українське письменство - Микола Зеров (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: