Варвар у саду - Збігнєв Херберт

барельєфи досліджували історики науки, зокрема медицини, але вони становлять справді фундаментальний науковий матеріал. У Діжонському лапідарії містяться кам’яні легені, пожертвувані богам якимось античним сухотником. На перший погляд, скульптури голів схожі на портрети лікарів. Одначе треба нахилитися до них і уважно роздивитися. Так. Це обличчя ідіотів, меланхоліків, дебілів, і скульптор, не стільки митець, як ремісник, діагностував хворобу з точністю психіатра.

На другому поверсі музею, де розміщена монументальна готична скульптура, погляд приковує голова Божевільного. Мабуть, вона походить із кафедрального собору і на драбині видів займала місце, близьке до плазунів. Це не шаленець, а лагідний йолоп, посміховисько містечка, який блукає у червоній шапчині та піє. Очі його порожні, мов шкарлупа курячого яйця, уста відкриті у своєрідній вибачливій посмішці. Поряд — один із шедеврів ранньої готичної скульптури, т. зв. голова Пророка, — студія шляхетної мудрості й людської гідності. Ті готичні скульптори були свідомі міри людського в людині.

Зошит і нотатник я кладу до кишені, й починається найприємніша частина програми — променад, що означає:

вештатися без плану, не за путівником, а куди ноги несуть,

оглядання екзотичних майстерень і крамничок: слюсарня, бюро мандрівок, похоронний заклад,

продавати витрішки,

піднімати камінці,

викидати камінці,

пити вино у якомога темніших закутках: Chez Jean, Petit Vatel,

чіплятися до перехожих, усміхатися дівчатам,

тулитися обличчям до мурів, аби вловити їх запах,

ставити традиційні запитання лише задля того, аби переконатися, що людська зичливість ще не цілком вигасла,

приглядатися до людей іронічно, але з любов’ю,

асистувати при грі в кості,

заходити до антикварних крамниць, щоб спитати, скільки коштує музична ебенова скринька і чи можна послухати як вона грає; відтак виходити без ебенової скриньки;

вивчати меню вишуканих ресторанів, зазвичай вивішені назовні, і потопати у хтивих міркуваннях: омар чи устриці для початку, що закінчується відвідинами «покровительки» закладу «О Бон Куан»; вона мила, хворіє на серце і частує вас трунком під назвою Ricard із огидним анісовим запахом, який можна проковтнути лише з поваги до уподобань аборигенів;

докладно перечитати програму забави з нагородами, які можна виграти для вояків у Томболі;

а також усі інші оголошення, зокрема написані від руки.

На поверхні сонячного годинника пересувається тінь. У густому осінньому повітрі Санлі спить, наче став під ряскою.

Треба їхати далі. Ідучи на вокзал, я минаю стару церкву святого Петра і церкву святого Фрамбурґа. Обидві будівлі почали споруджувати на межі XI та XII століть. Тепер вони закриті.

У першій базар, у другій гараж. Багатий народ ті французи.

Шаалі

Ця стара, самотня імператорська садиба не має нічого гідного захвату, окрім руїн монастиря із візантійськими аркадами, останній ряд яких ще виднів у дзеркалі ставів.

Sylvie

З-під вокзалу в Санлі, неподалік від пам’ятника полеглим, шедевру патетичної гидоти, у напрямку Шаалі від’їжджає деренчливий автобус. Цією ж дорогою трясся у кабріолеті Жерар де Нерваль із братом Сильвії, їдучи на виставу, де востаннє побачив Адріану, переодягнену ангелом.

У літературній географії французького романтизму Валуа займає таке ж почесне місце, як Шотландія в англійців. Жерар де Нерваль присвятив цим околицям Сильвію, написану за два роки до смерті, коли у душі його вже погасло світло Орієнту, і після періоду ентузіазму й кохання він вступав у епоху розпачу. Коло його мандрівок звузилося до околиць Парижа, невеликих закинутих містечок, бідних, немов голубники закутків, де за зеленими віконницями, облямованими трояндами й виноградом, хиталися клітки з пташинами. Немає кращого заспокійливого, ніж провінційна ніч у «Під Портретом Святого Івана», у кімнаті зі старосвітською оббивкою, трюмо й дзеркалом. Вечорами одягнені у біле дівчата співали на луках і плели вінки, а вночі човни з хоруговками везли молодих на Цитеру. У вологих лісах Валуа серед руїн монастирів і палаців «Вертер без пістолетів» полює на химер.

Малярі й поети-романтики славили до небес руїни абатства. Дуже шкода, що так мало їх збереглося досі, адже церква у Шаалі належала до перших готичних споруд цистерціанців. Розміри вона мала імпозантні — 81x27 метрів, і обидва рамена могутнього трансепту закінчувалися п’ятьма променистими каплицями. Збереглися стебла колон із чистими, наче музичні знаки, капітелями. Абатство виглядає, наче покинуте гніздо під високим склепінням неба. Міцно сплетені арки, підстінки, пілястри, визволені від тиску каміння, відштовхують тиск безконечності.

Ліворуч від руїн — палац XV століття, збудований Жаном Обером, тим самим, який спорудив Великі Стайні у Шантійї. Всередині колекція, що носить ім’я Жакемар-Андре. Ця родина з великими заслугами для мистецтва володіла також палацом і колекцією в Парижі на бульварі Гаусмана (тепер чудовий музей). Один маляр із аристократичним родоводом оповідав мені, що у часи, коли сучасний музей був іще приватною резиденцією, він асистував на обіді, під час якого господиня дому дошкульно докоряла чоловікові, що той уперто тримає в їдальні «того нестерпного Тиціана».

Колекція у Шаалі не рівня паризькій, це типовий bric à brac[92], чарівний, але дещо дратуючий. Старовинні погруддя XVIII століття, важкі, мов кухонні запахи, голландські натюрморти, вази, барометри, балдахін із мавпами, самовари, копія мармурового трону Великого Могола і Джотто. Цей Джотто не сподобався мені з першого погляду. То були два сухі й конвенційні панно у пригаслому колориті. Я розповів про мої сумніви одному з музейних доглядачів у темно-синьому мундирі зі