Українське письменство - Микола Зеров

На тім, даруйте, хочу урвати. Очевидно, біда не ходить одна: маю ускладнення по громадсько-академічній лінії — хто знає, може, здибаємося ще в Ашхабаді, тяжко мені в Києві з нервово-пригнобленою дружиною, з тяжкими споминами і переживаннями. Якось тяжче вийшло з літературними розмовами, аніж я сам сподівався.

Привіт дружині і малому.

14. XII. 1934                                                         Ваш М. З.

Вельмишановний Василю Кириловичу,

Ваш лист знайшов мене у Москві, в гуртожитку «Дома ученых», куди мені його переслала Людмила Василівна Кошова, давня моя і всієї нашої родини приятелька. Її адресою (Київ, вул. Воровського 8б, Горплан) Ви можете ще скористатися раз або два, коли захочете мене знайти. Бо я стою на роздоріжжі і сам не знаю, де ще отаборюсь.

Радий, що моя рецензія припала Вам до вподоби. Автори бувають здебільшого дуже дражливі, і я тепер боюся їх зачіпати. Хто його знає, може, образиш чим.

Ви нагадуєте мені, що я забув про Ваш гумор. Можливо. Я не люблю українського гумору — він якийсь фізіономічний, мімічний, нелітературний з самої своєї природи. Мені здалося, що він і у Вас своїм поворотом до етнографічної стихії таїть небезпеку перетворитися у щось подібне до народної гумористики… Припускаю, що я суджу помилково: для того треба було б ще раз перечитати повість, щоб мати право виносити під тим поглядом певний вирок.

Найцікавішим у Вашій повісті мені видається герой. Я розказував про Вашого пиворіза Сергію Івановичу Маслову — і він старанно, звичаєм своїм наніс Вас на картку, щоб не загубилась пам’ять ще про одну трактовку дяківської фігури.

Про мої сонети Ви судите надто ласкаво. На мій погляд, ні про яке мистецтво слова говорить не доводиться. Все те сухарі, «сухарна продукція»; вірш ніде не пливе, а скрізь і завжди підганяється, приладжується. Поезія для хатнього вжитку. Втім, коли хочете дещо одержати — я до Ваших послуг. Тільки напишіть, щó Ви маєте уже з моєї продукції, крім «Камени» з 16 її сонетами, щоб я не прислав Вам чогось зайвого. Знаєте Ви «Верґілія» («Мужик із Мантуї, повільний і смаглявий»), «Близнят», «Водника»? Скільки сонетів Вам відомо з циклу «Завжди перечитувані» etc?

А тепер, коли охота, читайте.

[Початок 1935 р.]{243}

Дорогой Василий Кириллович,

Ваши ноябрьско-декабрьские письма получены мною в такую пору, когда я был на отлете из Киева и никаких перспектив перед собою не видел. Это, вероятно, отразилось и на моих письмах Вам. Мне было бы, однако, очень неприятно, если бы их краткость и сухость Вы сочли за доказательство моего нежелания поддерживать с Вами переписку. Сонет, его теория и практика, как и вопросы историко-литературные (кроме современной украинской литературы, которой я не занимаюсь — неинтересно!) сохраняют для меня прежнее очарование, и писать Вам на эти темы я буду очень рад.

Из штемпеля и нижеписанного адреса Вы заключаете, что я в Москве и, видимо, решил остаться здесь подольше. Это так и есть. Я даже заручился кое-какой литературной работой — перевожу (по-русски) «De arte poëtica» Горация для сборника «Эстетика древних», который выходит под редакцией, возможно, известного Вам В. Ф. Асмуса.

Виделся я здесь в Москве и с Александром Ивановичем Белецким. Он, как всегда, мил, саркастичен и деятелен. Подписал договор на сборник об европейских сатириках, взял 2000 аванса и укатил в Харьков.

Сонеты свои я Вам готов присылать, только не все сразу. Этого я выдержать не могу.

Итак, вот Вам мой адрес — не удивляйтесь языку письма (так говорят кругом, а я пишу не дома) и пишите.

                                                                Ваш Мик. Зеров

Москва, 9, ул. Станкевича 17, кв. 9, Борису Ивановичу Роскошному, для Н. К., или же: Пушкино Яросл. ж.д., Гоголевская ул., д. 1, Федору Андреевичу Гривину, для Ник. Конст.

Москва, 26 февраля 1935

Дорогий Василю Кириловичу,

Спасибі за листа, він прийшов дуже до речі, саме коли я збирався