Українське письменство - Микола Зеров

15 ноября 1934

Вельмишановний Василю Кириловичу,

Одповідаю на Вашого листа коротко і по пунктах — на прозі взагалі не розуміюся і не знаю, як про неї писати: сам за все своє життя не написав ні одної навіть новели.

Отже, 1) Чи до речі Козку іменувати паном? Думаю, що до речі, оскільки самі дяки себе так іменували. Як Лукію — не знаю! Може б, добродійкою, господинею чи як інакше. Чи варт замість Козка писати Кізка? Думаю, не варт. Старшина в 20—40-х рр. свої прізвища полонізувала, духівництво мусило їх наближати до книжної мови, отже, і такі фонетичні з’явища живої мови, як ікання, мабуть, було не властиве їх прізвищам. Приклади Вам знані з правописних словників: Котляревський, а не Котлярівський; Артемóвський, хоча тепер говоримо: Артéмівська округа.

2) Чи не вульґаризуєте Ви мови? Думаю, що ні. Але я заперечував би проти надто великої печаті етнографічних замилувань, що лежить на ній. Я би намагався бути стислішим, систематично перекреслюючи зайві слова: «як ото бузувір отой» — надто там, де Ви, як автор, говорите від себе. Я проти і таких конструкцій, як «Розбивши вітер чорні хмари ліг біля моря відпочить». Я їх знаходив у Державіна і в Котляревського — очевидно, це жива риса розмовної синтакси XVIII віку і в російській мові, і в українській: в російській мові од цієї синтаксичної «фігури» одмовились, чому держатися її в українській, коли логіка в ній замулюється, а не розпрозорюється?

Менше я давав би і цитат. Чому Козка в «Хроніці свого життя» пише конче словами і фразами Турчиновського? Чи не наводить це на думку, що автор не має достатньої кількості джерел і не свобідно розпоряджається матеріалом?

3) Щодо непристойних натяків — що ж! їх не так і багато у Вас. До того ж, коли Ви не хотіли цілком одходити од Гоголя, то вони цілком на місці.

4) Варіант з щасливим закінченням повісті гірший. Мотря, яка годиться утікати з Кал., неприродна: надто легко соціальні грані в XVIII в. не переступалися, і навряд чи були в старосвітських старшинських родинах такі романтичні історії з викраданням за звичай, як то повелося в кінці XVIII, початку XIX в. в дворянському товаристві. Мотря Кочубей чи не виняток? І Мотря Кочубей все-таки не «товща» старшини козацької, не провінціальна гуща класу.

Далі — чи не здається Вам, що зустрічі Мотрі і приймака надто ідилічні — навіть у саду відстань межи ними повинна бути більша. Чи не надто близьким до міщанського звичаю виглядає у Вас хатня обстановка Борсуків?

5) Переходжу до мотивування.

Ясно, що Ви спочатку мали написати ідилію — і через те, коли реалістичні риси в остаточному варіанті згустили, то не все з старого ідилічного письма було вичищене і зосталося як протиріччя новому фабульному розвиткові. Каленик спочатку цяця, а потім нараз вказується чортзна-чим — чи не треба спочатку характер його причорнити, запідозривши його добре ставлення до Купер’яна-Лукії, показавши панського «прихлебателя» в епізоді з курохватами і т. д. Так само Лукія — чи умотивована внутрішно її зрада спочатку Купер’янові (sic!) і дякові — потім. Може, і її характер треба було б з самого початку не давати в таких світлих тонах. Чи не надто фраґментарно подано інтриґу дяка-супротивника? Полковник-титар міг священикові наказати взяти героя до причту — але чи достатньо для того піклування самої Лукії? Де парафія, яка договорювалася з дяком? Де боротьба в громаді, що привела до розриву з одним дяком і договору з другим? А потім, чи не могли два дяки умоститися в одному причті, і боротьба межи суперниками бути спричинена хоч би тим, що Ваш герой-пиворіз освітою, кунштами, роботою в школі і більшою звичайністю («обхождением») здобув перше місце в приході, відсунувши супротивника, що, скажімо, знав тільки хавтури та хазяйство?

6) Ви часто посилаєтесь на пізніші мемуари героя. Чи не вважали б Ви за потрібне підкреслити, що його покріпачення було тільки епізодом, який завершився потім поворотом до «первобытного состояния» — про це можна було б натякнути десь раз або два в самій повісті. Тоді б драматичне закінчення не вимагало такої перечистки характерів, і тон неспішної, в світлих тонах даної характеристики цілого життєвого порядку був би виправданий (одночасно не замазуючи рис реалістичного, соціального малярства). І Ваша позиція повідача була б позиція побутового коментатора власноручно написаної героєм хроніки свого життя.

7) Взагалі про стиль. Чи не надто багато у Вас від Нечуя і Ореста Левицького? Чи не варт було б модернізувати якось пейзажі, intérieur’и, характеристики? Давати їх не конче прямо від автора, а посередньо і коротше, конденсуючи вирази.

8) Нарешті про останнє — постать Вашого героя. Ваша трактовка пиворіза, розуміється, екземплярна і навряд чи може бути узагальнена на всю цю професійну групу — але вона не є нереальна. І в цікавості їй не можна одмовити. Це філософ-споглядач, гармонійна людина, якій усе приступно, що нічим у благості своїй не гидує, якийсь Франциск Ассизький з скандальною славою та сумнівною репутацією. Як художній образ він досить повний і зусюди, з усіх боків обмальований.