Українська народна писанка - Віра Манько
(Наконечне, пов. Яворів. В. Гнатюк. Мат. до етн., XІІ, 228, ч. 172).
На Гуцульщині на другий день Великодніх свят господині, що мали дівчат на виданні, влаштовували вечорниці, на які сходилася молодь. Після танцю кожна дівчина повинна була подарувати хлопцеві писанку. За тими писанками парубки «ходили-волочилися» від хати до хати. Хлопці обмінювалися ними, коли зустрічалися на дорозі, при цьому говорили один одному такі слова: «Поможи нам Господи, аби сі виділи на тім світі, як сі тут видимо» (11, 110). Волочівний понеділок був днем, коли хлопці мали нагоду придивитися до домашніх умов дівчат на виданні, аби вибрати собі пару.
Після освячення пасок господині обов’язково дарували священикові до церкви декілька писанок. Робилося це і коли йшли в гості один до одного. Але існував неписаний закон, кому яку писанку можна було дарувати. Наприклад, дітям давали писанки з певними символами, здебільшого з ясними фарбами, хлопцям – з червоним тлом та сонячними знаками, господарям – здебільшого сорок клинців, кривульку та з сонцями, старцям – з чорним тлом та поясами – «небесним мостом». Такі ж писанки носили і на могили родичів, за винятком дитячих: на них клали з білим тлом.
Писанками прикрашали й хату: їх вішали біля образів, де вони зберігалися до наступних свят. Із них видували їх вміст, і такі «видутки» нанизували на нитку та підвішували перед образами. Прикрашали хату також голубами, зробленими з видутих писанок. До яйця прикріплювали хвіст і крильця, роблені з гофрованого кольорового паперу, а також голівка з воску або запеченого тіста. Такі голуби робили на Гуцульщині на згадку про те, «що як Ісус народився, то голуб прилетів і над ним леліяв» (27, 223). Див. Обкл.
Писанки за народними повір’ями були джерелом родючості землі, всіляких щедрот, багатства, запобігали різним напастям, захищали від стихійного лиха.
Коли сім’я приходила з церкви після Великоднього богослуження, то усі вмивалися перед святковим сніданком водою з миски, в яку було покладено три писанки з червоним тлом і коралі. Після кожного вмивання цю воду виливали, якщо ж в хаті була на виданні дівчина, то першою вмивалася вона, а в кінці вона ж і забирала писанки, щоб бути такою гарною і рум’яною, як красні яєчка. Після такого вмивання воду вважали теж свяченою і тому не виливали будь – де, а лише під квіти або фруктові дерева. Люди вірили, що така вода покращить ріст рослин.
У цей ж Великодній день хлопці, жонаті чоловіки та діти влаштовували забави з крашанками. Найчастіше грали в «набитки», «котка» та в «кидка». Ось як описує це Олекса Воропай:
«Гра в «набитки» полягає в тому, що один тримає в руках крашанку, носком догори, а другий б’є носком свого яйця. Потім б’є другий по кушці, тобто по протилежному кінці; чия крашанка розіб’ється з двох боків, той програв, він віддає своє яйце тому, хто виграв.
У «котка» грають так: з похилого місця, з перепоною внизу котять яйця, одне за одним, намагаючись котити так, щоб попасти своєю крашанкою в крашанку партнера. Правило, хто частіше попадає, той більше виграє.
Гра в «кидка». Один з партнерів кладе дві крашанки на такій відстані одна від одної, щоб поміж ними не могло прокотитися яйце; другий партнер стає на віддаллі одного сажня і кидає свою крашанку; якщо він попаде одночасно в обидві – виграв, а як попаде в одну або не попаде в жодну – програв.
Грають ще так: кладуть кілька шапок, під одну з них – крашанку; хто відгадає, під якою з шапок є крашанка, той виграв, а не відгадає – програв» (4, 1-420).
Усі сорок днів від Воскресіння до Вознесіння писанки обов’язково мали бути в хаті на столі або на покутті. Щоб худоба добре велася в господарстві, господарі, прийшовши з церкви, відкладали одне свячене яйце. Після того, як усі розговіються, господар бере це свячене яйце і йде з ним у стайню до тварин, та, проводячи крашанкою по спині кожної тварини так, щоб був хрест, каже: «Христос воскрес». Потім очищають у хаті це яйце від шкаралупи, кришать на дрібні частинки, змішують з висівками і дають їсти худобі. Деколи просиляють через писанку нитку і вішають його в стайні (див. 4, кн. І, 390).
На Гуцульщині господар, прийшовши зі свяченим з церкви, не заходив зразу до хати, а обійшовши все обійстя і посипавши навкруги свяченою сіллю, «щоб нечисту силу відігнати», йшов до стайні привітатися з «німиною». Там він запалював освячену свічечку і, підходячи до кожної тварини, клав «свячево» їй на хребет, промовляючи: «Який цей дар красний, щоб тобі Бог дав такі телята (лошата, ягнята) красні». Не промовляє він так тільки до свиней і пса. Поздоровивши так худобу, ґазда відрізував по шматочку свяченої паски, вмочав їх у сіль і давав по одному кожній тварині (див. 4, 404).
Шкаралупку від писанок або навіть самі писанки вносили також до стайні, щоб худоба добре велася в господарстві, та приносили на пасіку. Пасічники христосувалися з кожним вуликом окремо і залишали на 2-3 дні писанки з безконечником під головним вуликом. Писанки прикопували весною в першу ріллю, щоб був добрий врожай; шкаралупкою свяченої писанки обкурювали хворих. Їх також клали під стріху, щоб охоронити хату від блискавки і вогню. Весною, коли перший раз виганяли худобу на пасовища, пастухи брали з собою писанки. Коли починали будувати нову хату – якщо це було після Великодня, – в кути замуровували по писанці.
На Великдень
