Українська народна писанка - Віра Манько

Дуже цікавими є писанки зі стилізованим зображенням руки, які називаються «божа ручка», «рукавичка», «дідові пальці». Ці символи також походять ще з кам’яного віку.

У давнину рука пов’язувалася з владою, їй надавали магічної сили. У вбитого ворога відрубували руку, на знак того, що він позбувся сили. Знак руки міг бути символом присутності бога – оскільки рука є заступником цілості, – отже, і оберегом давніх людей. Відповідно і рукавиця заступала людину, хоча про людину взагалі-то у писанці не йдеться. Існує думка, що цей знак передає ідею сходу сонця.

Такі «руки» є, як правило, трьохпалими або чотирьохпалими. Це можна пояснити тим, що бог-Сонце асоціювався у первісних людей з птахом, і тому відбитком його руки є слід від пташиної лапки. Деякі писанки й мають такі назви: «курячі лапки», «сорочачі лапки». До писанок «із слідами» треба віднести і «ведмежі лапи», які є відгомоном палеолітичного ведмежого культу і належали, втім, радше богові землі, служачи в давніх віруваннях, як і ведмежа голова (яку відрубували), заміщенням у певному ритуалі «всіх ведмедів». Ймовірно, таке ж значення мали «вовчі зуби» та «заячі вушка», «лисячий хвіст». Магічність дії вовчого укусу, можливо, проясниться, якщо пригадати, що вовк – одна з іпостасей бога землі, Змія, а його входження-укус уже в замовляннях мислився як входження в людину зла.

Але треба думати, що такі знаки не відповідають назвам писанок, первинний зміст яких вже забувся, та попри те вони несуть цінну інформацію щодо мислення давніх людей (різні частини тіла тварин є поширеними «об’єктами» замовлянь). Дуже багато є писанок із рослинним орнаментом, які мають назви різних дерев (та їх частин) і квітів: «виноград», «дубові листки», «тульпани», «квітки», «орхідеї», «калиновий лист», «яблоня», «явір». Іноді вони виступають у ролі світового дерева, з допомогою таких писанок намагалися вплинути на добрий врожай. Даруючи писанки з «дубовими листками», рідним та знайомим бажали міцного здоров’я та довголіття. Натомість «березівник», як збірне поняття, мав би зображати священний для поган гай.

Достатньо на писанках і тваринних мотивів: «пташки», «сороки», «рибки», «козлики». У різних випадках вони могли позначати або різні рівні світобудови, або бути атрибутами Берегині й водночас впливати на приплід худоби.

Цікавим елементом, який характерний майже для всієї території України, є «волове око». Дослідник Е. Беняшівський розшифровує його як око бога Велеса, що у віруваннях давніх українців був опікуном худоби, а отже, богом достатку; й тому око, яке зображали двома або трьома концентричними колами, мало пильнувати за господарством.

Образ церкви вже давно вписався в українську народну картину світу.

Храм в пісенно-обрядових піснях виступає замінником хати – земного образу космосу: «Церков складають з трома дверми, Із трома дверми, з чотирма вікни… В одно віконце вой місіць світи, В друге віконце зірничка сяє, В третє віконце зоря зоряє, Йа в то четверте сонце сіяє…» (Гнатюк, Колядкиі щедрівки, І, 1914, с. 192). Писанки із назвами «церковці», «манастирі», «дзвінички», притаманні для карпатського регіону, мають, як правило, тричленну структуру та є, як і світове дерево, центром світобудови.

Окрім малюнку, свою символіку мала у писанках і барва. Це ще один незвіданий для нас світ. Ми можемо вивести загальне архаїчне значення певних кольорів, проте що більше у писанці барв, то важче визначити їх конкретних зміст.

Червона барва – можливо, перший кольоровий символ взагалі – є неоднозначною. Пов’язана із теплою, тілесною символікою крові, вона часто фігурує на писанках як з хто нічною, так і з небесною символікою. «Червоний (красний) колір невипадково зблизився з поняттям красивого, як і з поняттям «ласки», прихильності, тобто любові до навколишнього світу. І «першоестетика», і «першоетика» архаїчного всесвіту початково виростає саме з переживання ладу як найвищої гармонії світу: його форм (краса) і його відносин (добро). Паронімічні пари «красний – ясний», «красний – прекрасний» розкривають цю символіку доброго, прекрасного, світлого, узгодженого і прихильного до людини всесвіту» (18, 168).

З часом червоний повністю закріпив за собою позитивну символіку й став означати радість життя, любов; для молодих – надію на одруження; його стали присвячувати сонцю.

Чорна барва теж особливо сакральна у кольоровому спектрі. І хоча вона найбільш «потойбічна», архаїчне мислення не трактує її цілком негативно, оскільки ще не виробило такого чіткого поділу. Червоно-чорні писанки сприймаються досить гостро й тривожно, «вони бентежать своєю «докосмічною», первісною і позапоцінувальною природою» (18, 270). Без сумніву, так звані «круторога» у вигляді тригверів і з таким поєднанням кольорів позначають не небесне, а земне божество, й виразно у зміїній іпостасі. Дохтонічних належатимуть й зміїні символи на писанках із чорним тлом. Проте варто кольору у них змінитися на червоний, як народне мислення ту ж змійку вже переназве «качуром», бо на відповідному культурному етапі червоний змінив свою символіку.

Жовтий колір означав місяць, зорі, а в господарстві – врожай; блакитний колір – небо, повітря, в магії він означає здоров’я; зелений колір – весну, воскресення природи, багатство рослинного світу; бурий, брунатний – землю, а багатоколірна писанка – родинне щастя, мир, любов, здоров’я, успіх; поєднанням чорного з білим виражали повагу до душ померлих. Ця символіка не є характерною для всіх українських земель, тому що трактування кольору в різних місцевостях могло бути дещо відмінним.

Особливо вирізняються писанки з кольоровими плямами. Якщо вони без символічного малюнку, то називаються крапанками. Крапки і плямки різного кольору в дохристиянській символіці означали зерно, кинуте у землю, яке мало прорости і дати добрий врожай. У християнській символіці вони отримали назву «слези», тобто сльози Матері Божої. Такі писанки переважно червоного кольору, але бувають і різнокольорові. Плямки можна робити і на писанці з візерунком, що надає «пишности та гостроти усьому розписові» (24, 453).

Звичайно, майже уся символіка розкриває поганські корені писанки, але варто потрактувати її по-християнськи, як знаки на ній та й сама писанка стають носіями любові до природи, людей, світу, Бога; новорічне «Сійся, родися…» проростає деревцем на великодньому яйці, а дволика Берегиня стає просто скіфською бабою нашого минулого. Нормальною позицією християнина є тверезе ставлення до таких