Українська народна писанка - Віра Манько
Фарби для писанок отримували з природної сировини. Горщики, в яких готували фарби, повинні були бути новими або призначеними тільки для цього (використовували один раз на рік).
Воду для заварювання фарб старалися брати м’яку – дощову або, як на Гуцульщині, з потоку, тому що у звичайній колодязній воді був високий вміст заліза та інших солей і фарби гірше зафарбовували яйце. До звичайної води в деяких місцевостях додавали трохи свяченої йорданської, а до фарб іноді, для покращення фарбування, – сирий жовток, або покривали ним поверхню яйця.
Для писання брали тільки чистий бджолиний віск Деколи до нього додавали трохи сажі, щоб краще було видно нанесений рисунок, оскільки розтоплений віск є прозорий і його не завжди добре видно на яйці. Віск розтоплювався в черепку, який ставили на вигорнуте з печі вугілля. Існувало також повір’я, що писанку треба писати за допомогою «живого вогню»: «У давнину для писання писанок треба було здобути живий вогонь, що вважалося найвищим чаром, «брався безпосередньо від життєдайного сонця», б сонце свою велику силу передавало деревині, яка росла під сонцем же. Лише при цьому вогні, живому, можна було писати писанки» (11, 204). В розтоплений віск опускали писачки, які поступово заповнювалися ним, або клали невеликі кусочки твердого воску в писачок і нагрівали на полум’ї свічки чи гасової лампи. Писачок – спеціальний інструмент для писання по яйці розтопленим воском. Він складається з металевої (мідної, латунної) трубочки, яка прикріплюється до дерев’яного держачка. У різних регіонах України його називають по-різному: писачок, писальце, кистка, пищок, мигулка, дєдик.
Як правило, всю партію писанок, що мала бути виготовлена, писали спочатку по білому яйці. Коли ж усі були готові, їх зафарбовували у жовтий колір. Після цього на всіх яйцях малювали поверх жовтого кольору наступну частину малюнку і зафарбовували у червоний колір; і так продовжували до останнього – найтемнішого кольору.
Готові писанки прогрівали в теплій печі, після того, як з неї було вийнято паски. Для цього писанки складали у велику глиняну миску і ставили в піч. Там вони нагрівалися, віск розтоплювався, і його витирали чистими шматинками, які потім спалювали в печі. Миска, в якій прогрівалися писанки, використовувалася тільки для цього. Після такого прогрівання писанки добре зберігалися. У деяких регіонах Галичини писанки опускали в гарячу воду, для того, щоб розтопився віск, але при цьому важко було зберегти їх малюнок, тому що у воді фарби розпливалися.
Для надання кращого вигляду і блиску писанкам їх натирали шматочком сала або змоченою в олії тканиною.
Писанки і крашанки святили разом з паскою та іншими традиційними харчами. Після святкового богослуження в церкві люди звичайно христосувалися, тобто по-великодньому віталися: «Христос воскрес» – «Воістину воскрес», і цілувалися; при цьому дарували один одному навзаєм писанки. В такий спосіб українці не лише висловлювали свою радість з приводу Христового Воскресіння, але й мирилися або прощали один одному якісь провини.
У давніші часи писанки були сирими, оскільки яйце мало мати життєдайну силу, але з часом писанка втратила такий зміст, і тепер святять лише варені яйця. Тільки на Гуцульщині й досі разом з вареними крашанками святять і сирі писанки.
Під час молодіжних забав хлопці переймали дівчат біля церкви та відбирали писанки, а коли дівчина не мала писанок – хустки, і дівчата тоді мали їх викуповувати за писанки. Правда, дівчата не дуже й боронилися. Відкуповувалися дівчата писанками також від обливання водою в понеділок – клали парубку у відро з водою три писанки. Писанки хлопцям дарували тільки з червоним тлом, що символізувало кохання. Відкрито дарувати хлопцеві писанку було не прийнято. Коли ж все – таки дівчина так робила, то це означало, що вона хоче, аби хлопець її сватав. Не взяти дарованої писанки було великою образою.
На другий день Великодніх свят українці відвідували один одного, теж христосувалися та обмінювалися писанками. Цей понеділок називався «волочільним», і назва ця існувала на Галичині поряд із назвою «обливаний понеділок». Діти (до дванадцяти років) ходили з поздоровленнями до рідних, повитух, знайомих, священиків, хресних батьків. Приносили в дарунок «волочільне» – калача і кілька писанок або крашанок. Вони самі розв’язували клуночок і викладали гостинці. їх частували і давали на взамін свої дарунки – бублики, горішки, цукерки, писанки, дрібні гроші. Принісши додому, діти віддавали гостинці матері, і вона потім їх розділяла між усіма дітьми. Таких дітей називали «христосувальниками» або – старіша назва – «волочебниками». Подарунок, що його волочебники одержують, називається «волочільне» або «волочебне».
Однак у деяких регіонах Галичини – особливо на Яворівщині – зберігся первинний варіант цього звичаю, у якому були задіяні так звані парубоча та дівоча громади, гурт парубків ходив до обійсть, де були дівчата і жінки, що недавно вийшли заміж, і під скрипку співав під їх вікнами волочебних пісень. Такі пісні називалися тут «риндзівками». Співати ходили лише вночі. Коли закінчували співати, дівчина чи жінка виносила їм кільканадцять писанок, декілька дрібних монет і почастування. Ось одна риндзівка, яку записав на Яворівщині В. Гнатюк:
Ой рано, рано куройки піли, Же Христос, же воскрес, же воістину, же воскрес! Єще ми раньше Ганунейка встала. Ранейко встала, сад замітала, Сад замітала, грідки копала, Грідки копала, вино садила, Вино садила, стиха говорила: «Рости ж ми вино, тонко, високо, Тонко, високо, корінє глибоко, Корінє глибоко, листе широко, Листе широко, гилє високо». Тоє ми вино сино заквило, Сино заквило, мало зродило. Не зродило ж ми, но три ягодойці: Єдна ягодойка – єї батейко, Друга ягодойка – єї матінойка, Третя ягодойка – сама молодейка, Сама молодейка зарученая, Зарученая аж до Любима, Аж до Любима, за попова сина. За поповим сином легко робити,