Варвар у саду - Збігнєв Херберт

Шукаючи ключ до таємниці П’єро, вчені зауважили, що він був одним із найбільш знеособлених, понадіндивідуальних митців усіх часів. Беренсон порівнює його з анонімним скульптором Парфенону й Веласкесом. Джерело могутності мистецтва П’єро полягає у тому, що в людських постатях втілена драма напівбогів, героїв і титанів. Відсутність психологічної експресії дозволяє краще спостерегти чисто мистецькі вартості, які вчуваються у формі, рухові силуетів і світлі. «Вираз обличчя — настільки даремна і значною мірою бентежна річ, що я часто волію статуї без голів», — визнає Беренсон. Так само Мальро, котрий вітає в особі творця Легенди Хреста винахідника байдужості як домінуючого виразу його постатей: «Скульптурний натовп фігур П’єро пожвавлюється лише під час сакрального танцю… що є принципом сучасного сприйняття, яке вимагає, щоб експресія маляра походила з самого малярства, а не з зображених фігур».

Над борнею тіней, конвульсіями, галасом і люттю П’єро делла Франческа збудував lucidus ordo[78], одвічний лад світла й рівноваги.

Я гадав, що спокійно можу оминути Монтерчі, невелике містечко, розташоване за двадцять п’ять кілометрів від Арецо — такий собі кам’янистий ставок, порослий ряскою блакиті й кипарисів. Однак мене заохотив лист від приятеля. Той писав: «Цвинтар і каплиця у Монтерчі лежать на узгір’ї, дещо збоку від дороги, метрів за сто від села, де поява чужого автомобіля викликає неабияку сенсацію. Під’їжджаєш оливковою алеєю поміж винниць. Каплиця і будинок цвинтарного доглядача стоять у одній шерезі з моргом, проте завдяки буйним виноградним хащам навколо мають ідилічний вигляд. Дівчата й матері з дітьми приходять сюди на вечірні прогулянки».

Зовні каплиця жовта, всередині вапняно-біла, можливо барокова, але в принципі позбавлена будь-якого стилю. Вона дуже маленька, вівтарний столик міститься в ніші, посередині ледь вистачає місця для труни й кількох осіб. Стіни голі, єдиною оздобою є власне образ — взята у рамку фреска, сильно понищена обабіч і внизу. Мандруючи крізь століття, ангели з фрески погубили сандалі, тож якийсь нездара-реставратор мусив їх доробити.

Тут зображена одна з найбільш провокаційних Мадонн, які будь-коли зважився намалювати митець. Людяна, пасторальна й тілесна. Волосся, міцно запнуте на потилиці, відкриває великі вуха. У неї чуттєва шия й округлі плечі. Прямий ніс, припухлі й затяті вуста, опущені повіки щільно натягнуті на чорні зіниці, погляд яких спрямований углиб тіла. Проста сукня із високою талією, напнута від грудей до колін. Ліва рука спирається на стегно жестом сільської дружки, права торкає черево, але без найменшої вульгарності, так, наче торкається таємниці. Селянам з Монтерчі П’єро намалював те, що століттями є зворушливою таємницею всіх матерів. Два ангели обабіч розхиляють енергійним жестом драперію, наче куліси.

На щастя, П’єро не народився ні у Флоренції, ні в Римі, а в невеличкому Борджо-Сан-Сеполькро. Віддалік від тимпанів історії, посеред тихих лук і лагідних дерев. Маестро нерідко й охоче повертався зі світів до рідного містечка, обіймав міські посади, саме тут і помер.

Два твори свого найбільшого сина зберігає Палацо Муніципале. Поліптих Милосердна Мадонна Фосійон уважає першим самостійним твором П’єро. Верхня частина зображає розп’яття. Христос намальований патетично й суворо, але дві постаті біля підніжжя хреста, Богоматір і святий Іван, сповнені рідкісної для творів Франческа експресії. Жест їхніх рамен, їхні розчепірені пальці виражають ґвалтовний розпач, наче П’єро ще не випрацював властивої тільки йому стриманої й мовчазної поетики. Зате головний образ — Мадонна, яка покриває своїм омофором віруючих, уже містить зав’язок майбутнього стилю. Центральна постать висока, могутня й знеособлена, мов стихія. Її сіро-зелений покров спливає на голови укляклих віруючих, ніби теплий дощ.

Воскресіння П’єро намалював твердою рукою сорокарічного чоловіка. Фігура Христа міцно стоїть на тлі меланхолійного тосканського краєвиду. Це постать звитяжця. У правій руці він міцно стискає хоруговку. Лівою, наче сенаторську тогу, притримує плащаницю. У нього мудре, дике обличчя з бездонними очима Діоніса. Ліва нога сперта на край гробниці, наче на шию переможеного в поєдинку суперника. На першому плані четверо римських вартових, уражених сном. Контраст цих двох станів — раптового пробудження і важкої летаргії людей, перетворених на предмети, — просто дивовижний. Світло акцентує небо і Христа; вартові, краєвид у тлі перебувають у тіні. Хоча вся група наче статична, П’єро геніально, як фізик, продемонстрував проблему нерухомості й руху, живої енергії та заціпеніння, всю драму життя й смерті, висловлену мірою непорушності.

Хтось порівняв Урбіно до великої дами, яка сидить на чорному троні, вкритому зеленим плащем. Тією дамою є палац, що домінує над маленьким містечком так само, як над його історією домінували власники палацу, герцоги Монтефельтро.

Спершу вони були рицарями-розбійниками, і Данте, найвищий авторитет у справах вічних, помістив одного з них, Ґвідо, у пекельному колі, де стогнуть призвідники чвар. Проте з часом темперамент пригас, а характери витончилися. Федеріко, який перейняв владу у 1444 році, був зразком генерала-гуманіста. Якщо він і провадив війни, як-от із авантюристом Малатестою з Ріміні, вбивцею двох дружин, якого П’єро зобразив укляклим у побожній позі перед святим Сигізмундом, — то чинив це з виразною нехіттю до кривавих видовищ. Він був однаково діяльний і розважливий, а завдяки своїй кондотьєрській службі у Сфорца, араґонців і папи потроїв власні володіння. Федеріко охоче прогулювався столицею герцогства у простих червоних шатах сам, без ескорту (вже тоді був відомий цей пропагандистський трюк) і розмовляв зі своїми підданими як людина з людиною. Щоправда, під час його приятельських балачок піддані ставали перед герцогом навколішки і цілували його в руку, але, як на ті часи, Федеріко вважався справді ліберальним володарем.

Його двір, де панувала виняткова для тих часів sanitas[79] звичаїв, був оазою гуманістів, а Кастільйоне зробив його прототипом свого Дворянина. Герцог колекціонував пам’ятки античності, митців й учених. При його дворі бували, працювали там, або принаймні підтримували з Федеріко стосунки такі постаті, як Альберті, найславетніший архітектор тих часів, скульптор Бернардо Роселіні, майстри Йос ван Гент, П’єро, Мелоцо да Форлі. Зберігся намальований останнім портрет герцога. Федеріко сидить у бібліотеці в повному бойовому обладунку (втім, це залізяччя служить лише декорацією могутності) і тримає