Варвар у саду - Збігнєв Херберт

Останнім образом П’єро, як уважають дослідники непростої проблеми хронології його творів, — є Богоматір із Немовлям у оточенні ангелів і святих. Тепер він зберігається у Галереї Брера у Мілані. Атрибуція твору довго залишалася дискусійною, перш ніж його остаточно приписали маляреві Легенди Хреста. Десять постатей оточують Мадонну півколом, десять колон із крові й плоті, а за ними цей ритм повторює архітектура. Сцена відбувається в апсиді, над якою видніє півциркульна арка і склепіння у формі мушлі. З вершини мушлі звисає на тонкій линві яйце. Це звучить дуже тривіально в описі, але несподіваний формальний акцент виглядає тут навдивовижу логічним і влучним. Образ є заповітом П’єро. А яйце, як відомо, у символіці означало таємницю життя. Під зрілим склепінням своєї архітектури, на прямовисній лінії цей нерухомий маятник вибиває годину безсмертя П’єро делла Франческа.

Чи велич його мистецтва була такою ж очевидною для сучасників і нащадків П’єро, як вона зрозуміла нам тепер? Безумовно, він був цінованим митцем, його радо запрошували. П’єро працював, зрештою, дуже повільно і не зробив такої блискучої кар’єри, як його колеги з Флоренції. Його цінували переважно за дві теоретичні праці, написані наприкінці життя. Тож нічого дивного, що митця частіше цитували архітектори, ніж малярі й поети. Щоправда Чіленьйо присвятив йому сонет, про нього згадує у своїй римованій хроніці батько Рафаеля Джовані Санті, натомість інший поет чинить у своїй поемі алюзії до портрету Федеріко Монтефельтра. Зовсім мало.

Вазарі, який народився через дев’ятнадцять років після смерті П’єро, подає про нього небагато біографічних деталей. Він підкреслює його експресію, реалізм і пристрасть до деталі, що є явним непорозумінням. А далі вже тільки апатичне й монотонне бурмотіння хроністів й істориків мистецтва, які його цитують.

У XVII й XVIII століттях слава П’єро пригасла, а ім’я було поховане у піску забуття, мабуть, ще й тому, що маршрути мистецьких вояжів провадили з Флоренції до Рима, оминаючи Арецо, не кажучи вже про маленьке Борджо. Невідомо, чи великим кількостям випитого вина, чи смакам епохи ми завдячуємо неприхильну згадку в Italienische Forschungen[82], написаній філологом і естетом фон Румором, який каже, що не варто займатися малярем на ймення П’єро делла Франческа. Щойно в середині минулого століття починається реабілітація митця, викресленого сліпою історією зі списку велетів. Стендаль — і це не перший випадок, коли письменники випереджають у відкриттях істориків мистецтва, — видобуває П’єро з забуття, порівнює його з Учело, підкреслює його майстерність у перспективі та синтез архітектури й малярства, але наче під впливом суджень Вазарі, каже: «Toute la beauté est dans Vexpression»[83]. Видана англійською мовою у 1864–1866 роках History of Painting in Italy[84] пера Кавалькаселі та Кро повертає творцеві Легенди Хреста належне йому місце у лавах найвидатніших європейських малярів. Відтак уже посипалися численні розвідки та студії, починаючи від Беренсона і закінчуючи блискучим монографістом П’єро Робертом Лонґі. Мальро каже, що наше століття віддало належне чотирьом малярам, серед яких Жорж де ла Тур, Вермер, Ель Греко і П’єро.

Що ми знаємо про його життя? Нічого, або майже нічого. Навіть дата його народження непевна, і після зірочки історики пишуть 1410–1420. Він був сином ремісника Бенедето деї Франческа і Романи ді Періно з Монтеркі. Робітня Доменіко Венеціано у Флоренції стала його малярською академією. Але в тому місті він не затримався. Мабуть, найкраще П’єро почувався у своєму маленькому Борджо-Сан-Сеполькро. Він працював по черзі у Феррарі, Ріміні, Римі, Арецо та Урбіно. У 1450 році маляр тікає від пошесті до Бастії; у Ріміні придбав будинок із садом; у 1486 році уклав заповіт, який містить власноручний підпис майстра. Свій малярський досвід він передавав не лише учням, адже залишив після себе також два теоретичні трактати: De quinque corpońbus regularibus[85] i De prospectiva pingendi[86], в яких трактує проблеми оптики й перспективи суто науковими методами. Помер П’єро 1 жовтня 1492 року.

Про нього неможливо написати роман. Він настільки щільно схований за своїми образами та фресками, що годі домислити його особисте життя, його кохання і приязні, амбіції, гнів і смуток. П’єро зазнав найвищої ласки, якою обдаровує митців неуважна історія, що губить документи, затираючи сліди життя. Якщо він і живе далі, то не завдяки анекдотам про злигодні свого життя, божевілля, падіння та злети. Його цілковито поглинула творчість.

Я уявляю, як він простує вузькою вуличкою Сан-Сеполькро у напрямку міської брами, за якою вже тільки цвинтар і умбрійське узгір’я. На ньому сірий плащ, закинутий на широкі плечі. Він низький, міцний, ходить певним селянським кроком, на привітання відповідає мовчки.

Традиція переказує, що наприкінці життя П’єро осліп. Такий собі Марко ді Лонґара оповів Берто делья Альберті, що маленьким хлопчиком ходив вулицями Борджо-Сан-Сеполькро зі старим, сліпим малярем на ймення П’єро делла Франческа.

Маленький Марко, мабуть, і не здогадувався, що водив за руку світло.

Adieu Paris. Nous cherchons l’amour,

le bonheur, l'innocence. Nous ne serous

jamais assez loin de toi.[87]

Не знати чому, поляки, нація прецінь рухлива, до