Варвар у саду - Збігнєв Херберт

свідчив перед єпископом Парижа, то був укинутий до вузької ями з руками, так міцно зв’язаними ззаду, що кров виступала з-під нігтів; він сказав тоді, що коли його й далі терзатимуть, заперечить попередні зізнання і скаже все, чого від нього схочуть. Він був ладний на все, аби тільки страта була коротка: відтинання голови, спалення на вогнищі, вкидання до окропу, до такої міри не міг зносити довгих мук, від яких потерпав, перебуваючи у в’язниці впродовж двох років».

Брат Бернард з Альбі:

«Мене так сильно катували, так довго допитували і тримали на вогні, що стопи мої згоріли, і я чув як кості ламаються в мені».

Брат Емері з Віллер-ле-Дюк, 13 травня 1310 p.:

Протокол каже, що оскаржений був блідий і переляканий. Присягає з рукою на вівтарі, що злочини, приписувані орденові, є вигадкою. «Якщо брешу, нехай тут на місці тіло моє та душу поглине пекло». Коли йому перечитали попередні зізнання, він відповідає: «Так, я визнав низку помилок, але це результат мук, яких мені завдали королівські лицарі Ґ. де Марсіль та Юґо де ля Сель під час допитів. Я бачив учора п’ятдесят чотирьох моїх братів, яких везли на возах, щоб спалити їх живцем… Ах, якщо мене мають спалити на вогнищі, я зізнаюся, бо дуже боюся смерті, я її не зношу, я зламаюся… Я зізнаюся під присягою перед вами, перед ким завгодно, в усіх злочинах, у яких ви звинувачуєте орден; я зізнаюся, що вбив Бога, якщо від мене цього вимагатимуть».

Хочу звернути увагу Високого Трибуналу на психологічний аспект смерті на вогнищі. Тваринний страх перед вогнем заснований на інстинктивному знанні, що той завдає тілу нестерпних страждань. Яких душевних сил треба, щоб зберегти віру, наче можна з цієї найнещаднішої стихії винести бодай найдрібнішу частку нашої істоти. Для людей середньовіччя присмак попелу не мав, як для нас, присмаку небуття. Смерть у вогні була передпокоєм пекла, того незгасного вогнища, на якому страждають, ніколи не згораючи дощенту, тіла. Фізичний вогонь поєднувався з вогнем духовним. Страждання сьогоднішні провіщали страждання вічні. Небо — оселя обраних, оті холодні, мовчазні маси повітря були в очах конаючих далекими й недосяжними.

На початку 1309 року слідство було відновлене, і ця нова фаза процесу характеризується, з одного боку, загвинчуванням гайок машини примусових зізнань (у самому Парижі 36 тамплієрів померли під час допитів), з іншого боку, річ, здавалося б, незбагненна, посилюється майже відсутній раніше опір в’язнів, котрі відкинули будь-які викрутаси й політику. Жак де Моле заявляє, що боронитиме орден, але тільки перед самим папою. Інші брати складають подібні декларації. 2 травня кількість тамплієрів, які хочуть боронити свій орден, зросла до п’ятсот шістдесяти трьох. У відповідь на цей масовий опір спалахнуло вогнище, де згоріли п’ятдесят чотири тамплієри. Старий римський метод децимації знову переміг.

У червні 1311 року пошук доказів було завершено, матеріали слідства надіслані папі. Собор у В’єні не приніс орденові сподіваної допомоги. Пам’ятаймо, що то були часи авіньйонського полону, і папа вважав справу остаточно програною. Булла Vox Clamantis[74] від 3 квітня 1312 року розпустила орден, проте цей документ не містив осуду тамплієрів, їхні маєтки мали бути передані госпітальєрам. Отож, кров братів ордену Храму не перетворилася для Філіпа Красивого у золото.

Однак в’язниці Франції переповнені, і треба щось робити, зокрема з достойниками ордену, які хочуть боронитися перед трибуналом самі, «позаяк ми не маємо навіть чотирьох монет, аби заплатити за інший захист». Вони невпинно домагаються, щоб їх судив папський суд.

Слідство, втім, завершене, і посланці Климента V пасивно асистують при оголошенні вироків. Керівникам тамплієрів загрожує довічне ув’язнення.

Текст вироку Жакові де Моле і Жофруа де Шарні було оголошено у кафедральному соборі Нотр-Дам. Великий натовп слухав його у повній тиші, але перш ніж вердикт дочитали до кінця, обидва провідники, — можливо, тут подіяла патетична готика Нотр-Дам, — звернулися до присутніх, вигукуючи, що звинувачення ордену в злочинах і єресі фальшиві, що статут тамплієрів «завжди був святим, праведним і католицьким». Важка рука вартового впала на уста гросмейстера, заглушивши останні слова приречених. Кардинали передали затятих лицарів у руки паризького суду. Філіп Красивий розпорядився спалити їх на вогнищі, і то негайно. Щоб угамувати свій гнів, він стратив на вогнищі ще тридцять шість надто безкомпромісних братів.

Високий Трибунале, на цьому начебто й закінчується драма лицарів ордену Храму. Експерти нишпорять могилами, намагаючись відшукати таємничий знак. Інколи їм вдається знайти ланцюг еонів, інколи вони захоплюються відкритою на порталі гримасою гаданого Бафомета. Оборона поставила собі скромне завдання — дослідження інструментарію.

В історії нічого не закривається назавше. Методи, вжиті в боротьбі з тамплієрами, ввійшли до репертуару влади. Тому ми не можемо полишити тієї давньої скандальної справи блідим пальцям архівістів.

П'єро делла Франческа

Ярославові Івашкевичу

Тоді приятелі кажуть: ну, добре, ти там побував, чимало побачив, тобі сподобались і Дуччо, і дорійські колони, і вітражі Шартра, і бики з Ляско — але скажи, що ти обрав для себе, хто твій маляр, якого б ти не проміняв на жодного іншого. Запитання не таке вже й безглузде, бо кожне кохання, якщо воно справжнє, повинно знищувати попереднє, вражати людину безоглядно, тиранити й жадати винятковості. Тож я замислююся і відповідаю: П'єро делла Франческа.

Перша зустріч: Лондонська Національна Галерея. Похмура днина, на місто спадає гнітюча імла. Того дня я не планував жодних екскурсій, проте треба було десь сховатися від навали задушливої вологи. Я анітрохи не сподівався на таке враження. Від першої зали мені стало зрозуміло, що лондонський музей на голову вищий від Лувру. Ще ніколи в житті мені не пощастило побачити стільки шедеврів водночас. Можливо, це не найкращий метод засвоєння мистецтва. У програмі концерту поряд зі Скарлаті, Бахом і Моцартом, добре буває вмістити другорядного композитора, не наперекір, а задля науки.

Найдовше я затримався біля маляра, прізвище