Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон

вирішив зустріти його дружньо, не сподіваючись ворожих дій. Але тільки-но незнайомець вишкірив зуби й весь напружився, Біле Ікло теж наїжачився й вишкірив ікла. Отак вовченя й цуценя почали кружляти один за одним, готові на все. Це тривало досить довго, й Білому Іклу починала подобатися ця, як він гадав, гра. Раптом Ліп-Ліп зробив різкий стрибок, рвонув вовченя зубами й відскочив убік. Дикий біль у плечі, що ще не загоїлося від рисячих пазурів, пройняв аж до кісток. Біле Ікло завив з несподіванки та болю й люто кинувся на Ліп-Ліпа, уп’явшися в нього зубами.

Але Ліп-Ліп зроду жив серед собак і людей індіянського селища, тож мав уже великий досвід у собачих боях. Вовчукові-новачку дісталося від його дрібних гострих зубів, і він, заскавулівши, ганебно втік під захист матері. Це була перша сутичка Білого Ікла з Ліп-Ліпом, що стала початком багатьох боїв між ними в майбутньому, адже заворогували вони між собою від самого початку, від першої ж зустрічі відчули глибоку ненависть один до одного, неприязнь, що призводитиме й далі до безперестанних зіткнень.

Кічі ніжно зализала рани свого дитинчати й намагалася утримати його біля себе, але цікавості Білого Ікла не було меж, вона невпинно кликала його в незвідане. Вже за кілька хвилин він хоробро вирушив у нову мандрівку. Розвідка вивела його на людину, яку звали Сірим Бобром. Присівши навпочіпки, той щось робив із сухим мохом і гіллям, розкладеними біля нього на землі. Біле Ікло підійшов ближче й почав спостерігати за ним. Сірий Бобер видав якісь звуки, у яких Білому Іклу не вчулося нічого ворожого, й він підступив ще ближче.

Жінки й діти підносили Сірому Боброві гілля та хмиз. Напевне, готувалося щось важливе. Біле Ікло настільки захопився, що наблизився до Сірого Бобра впритул, забувши свій страх перед людиною. І раптом він побачив, як із-під рук Сірого Бобра над мохом і гіллячками здіймається щось дивне, схоже на туман. Потім із цього туману, крутячись і звиваючись, з’явилося щось живе, червоне, як сонце в небі. Біле Ікло нічого не знав про вогонь і не підозрював про його існування. Але вогонь притягав його до себе, вабив, як ото вабило його колись світло у виході з печери. Й він підповз ближче до багаття, почув над собою сміх Сірого Бобра й зрозумів, що й у цьому сміхові немає нічого ворожого. Потім Біле Ікло встромив носа в полум’я, одночасно висолопивши свого маленького язика.

На мить він закляк. Невідоме, що причаїлося в галуззі, вдарило його в писок. Страшенно залементувавши, Біле Ікло сахнувся назад. На це безтямне скавчання Кічі загарчала й рвонулася вперед, мов скажена, наскільки дозволяла припона, а далі заметалася від страшенної люті. А Сірий Бобер аж присів зо сміху, ляскаючи себе по стегнах, і знай реготав, оповідаючи усім про те, що трапилося. Всі вибухнули сміхом, що переріс у голосний регіт. А бідолашка Біле Ікло, сівши на задні лапи, скавчав, лементував і здавався таким маленьким і жалюгідним серед людей, що оточили його зусібіч.

Ніколи ще не зазнавав він такого болю. Жива істота, що виросла під руками Сірого Бобра й скидалася на сонце, обпекла йому носа і язика. Біле Ікло скиглив і скімлив, але на його зойки люди тільки реготалися. Він спробував лизнути язичком ніс, але від дотику обпеченого язика до обпаленого носа йому заболіло ще дужче, і вовчук завив ще жалібніше й розпачливіше, ніж досі.

А потім йому стало соромно. Він збагнув, чому люди сміються. Самому Творцю відомо, як тварини сприймають сміх, і знають, що ми глузуємо з них. Так було і з Білим Іклом — вовченя враз відчуло, що люди підняли його на сміх, тож воно обернулося й засоромлено втекло. І тікати його змусив не біль від опіків, а той безжальний сміх, що дошкуляв глибше й вражав дужче, ніж вогонь. Біле Ікло кинувся до матері, що біснувалась на прив’язі, до єдиної в світі істоти, що не сміялася з нього.

Смеркало. За сутінками прийшла ніч, а Біле Ікло не відходив і на мить від Кічі. Ніс і язик йому дуже боліли, але він переймався зовсім іншим, сильнішим почуттям, що не давало йому спокою. Вовчука огорнула невимовна туга. Він сумував за лігвом, у якому народився, відчував у собі якусь порожнечу серед цього людського й собачого гамору, йому бракувало тієї тиші та спокою, що панували біля струмка й у рідній печері. Життя стало якимсь галасливим. Тут було забагато людей — чоловіків, жінок та дітей — всі вони шуміли й дратували його. Собаки безугаву гризлися та гарчали. Спокійна самота того життя, відокремленого від усього білого світу, життя, яке він знав досі, минулася. Тут навіть саме повітря було насичене рухом. Воно вирувало, дзижчало й гуло, бриніло навколо Білого Ікла, не вгаваючи й на мить. Нові звуки бентежили й тривожили його, змушуючи щомиті чекати нових подій.

Біле Ікло спостерігав за людьми, які ходили між вігвамами, зникали й знову з’являлися. Він дивився на них, як людина дивиться на богів, яких сама ж і вигадала. Вони були для вовчука вищими істотами. У всіх людських діях він бачив таку ж чудотворну силу, якою людина наділяє Бога. Біле Ікло бачив цю дивовижну силу й знав тепер, що люди наділені незбагненною, безмежною могутністю. Вони були володарями живого й неживого світу; вони здатні тримати в покорі все, що рухається, і пересувати непорушні речі, а з сухого моху та гіллячок вони творили пекуче життя, що вражає болем і барвою нагадує сонце. Люди — творці вогню! Вони всемогутні. Люди — це боги?!

Розділ другий

Неволя

Спливав час. Кожен день приносив Білому Іклу нове пізнання світу. Його матір Кічі тримали на припоні, а він бігав по всьому селищу, придивляючись, вивчаючи його, набираючись досвіду. Вовчук швидко ознайомився зі звичками людей, пізнав їх багатогранне життя, і це не викликало в ньому зневаги до них. Що глибше він пізнавав людський світ, то більше переконувався в їхній могутності. Вовчук був зачарований їх недосяжною таємничою силою і вважав людей рівними богам.

Людина завжди страждає, втрачаючи віру. Вона потерпає й тоді, коли віра їй нав’язується. У людини болить серце й душа, коли валять її богів і руйнують капища, нищать храми з вівтарями, які вона спорудила за Божим промислом.

Та ні вовк, ні дикий собака не знають цього душевного болю, на противагу людині, що для