Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон

Коли човен пристав до берега, Біле Ікло й не поворухнувся — лежав собі та скімлив тихенько, чекаючи на волю господаря. Сірий Бобер наказав, щоб вовчук вибрався з човна, і так жбурнув його на берег, що той із усього маху гепнув об землю. Тіло вовчука тремтіло від болю, але він підвівся й жалібно-жалібно заскімлив. Ліп-Ліп спостерігав за тим із берега — він миттю накинувся на вовченя, повалив його з ніг і всадив свої зуби в його понівечене тіло. Біле Ікло був занадто знесилений, щоб захищатися, і йому було б непереливки, якби раптом Сірий Бобер не зацідив ногою в морду Ліп-Ліпа так, що той злетів високо в повітря й гепнув на землю далеко від вовчука.

Такою була людська справедливість, і попри страх та біль Біле Ікло мимоволі перейнявся почуттям вдячності до людини. Він слухняно поплентався за Сірим Бобром через усе селище до його вігвама. Відтоді Біле Ікло затямив, що право карати боги залишають за собою, а тварин, що їм підвладні, цього права позбавляють.

Уночі, коли в селищі все затихло, Біле Ікло згадав про матір і затужив за нею. Він тужив так голосно, що розбудив Сірого Бобра, і йому знов дісталося від хазяїна. Після цього в присутності богів він тужив мовчки й давав волю своєму горю тільки тоді, коли виходив на узлісся. Він скавучав і виспівував свою журливу пісню, виливаючи в ній усю свою скорботу, всі безпросвітні печалі та жалі.

У ці дні Біле Ікло міг би відгукнутися на поклик минулого, що гукав його назад до печери й струмка, але пам’ять про матір утримувала його на місці. Тому він чекав, поки вона повернеться до селища, як повертаються люди після полювання. Отак він лишався в неволі.

Підневільне життя не дуже обтяжувало його. Вовчук і в ньому бачив чимало цікавого. Події в селищі мінялися одна за одною, завжди траплялося щось нове. І не було кінця-краю дивним речам, якими вражали боги, а Біле Ікло завжди був ласий до пізнання і вирізнявся неабиякою допитливістю. Крім того, він знайшов підхід до Сірого Бобра й навчився жити в злагоді з ним. Завдяки своїй кмітливості вовчук дуже швидко збагнув, чого від нього вимагають — покори, неухильного й ретельного послуху, і, засвоївши це, вже не викликав гніву людей, а в такий спосіб уникав покарань — більше не перепадало йому ні стусанів, ні лупки, і життя ставало стерпним.

Часом Сірий Бобер сам кидав Білому Іклу шматок м’яса й відганяв собак, поки той їв. І такий шматок здавався дорожчим, ніж десять шматків, отриманих із жіночих рук, навіть смакував більше. Сірий Бобер жодного разу не погладив і не приголубив Білого Ікла. Та невідомо чому — чи то за його тяжку руку, чи то за силу й справедливість, а може, й за все те разом — вовчук почав відчувати прихильність до свого похмурого хазяїна. Вочевидь, між ними виникла особлива приязнь.

Якісь зрадницькі сили непомітно й підступно прив’язали Біле Ікло до неволі, а діяли вони так само безпомилково, як палиця, камінець чи удар кулаком. Інстинкт, що здавна жене вовків до людського вогнища, розвивається швидко. Саме він спрацював тепер і керував думками й помислами, всіма почуттями Білого Ікла. І хоча його теперішнє життя було сповнене прикрощів, селище ставало йому дедалі ріднішим. Але сам він і не підозрював цього. Він відчував тільки тугу за Кічі, сподівався на її повернення й жадібно линув думками до колишнього вільного життя з нею.

Розділ третій

Чужинець

Ліп-Ліп настільки отруїв життя Білого Ікла, що той став набагато лютішим, ніж передбачала матінка-природа. Лютість була характерною ознакою вовченяти, вона притаманна була йому від народження, а тепер переросла в справжнє шаленство, якому не було меж. Навіть люди звернули увагу на цю незвичайну рису. Щоразу, коли в селищі чувся гавкіт, собача гризня або жінки здіймали галас через украдений шматок м’яса, ніхто не сумнівався, що до цього причетний Біле Ікло. Люди й не намагалися розібратися в причинах такої поведінки. Вони бачили тільки наслідки, й ці наслідки були невтішні. Біле Ікло зажив слави пролази, злодіяки, задираки й призвідника всіх бійок, а розгнівані індіянки дорікали йому просто у вічі тим, що він вовк, пророкували поганий кінець, а він, вислуховуючи все це, пильнував, щоб ухилитися від удару дрючком або каменем.

Незабаром Біле Ікло відчув себе чужим серед мешканців селища. Всі молоді собаки йшли за Ліп-Ліпом. Між ними та Білим Іклом була нездоланна прірва. Либонь, собаки відчували в ньому іншу породу й виявляли інстинктивну ворожість, неприязнь, що завжди виникає між свійським собакою й вовком. Між собачою зграєю й Білим Іклом почалася справжня війна. Й собаки мали достатньо причин, щоб не припиняти її. Всі разом і по одному вони скажено нападали на вовчука, рвали його зубами, і він, ніде правди діти, добряче віддячував своїм ворогам — кожен пес зазнав його іклів. У бою один на один він впорався б чи не з кожним псом, але такої нагоди йому не траплялося, бо щойно починалася гризня, молоді собаки збігалися туди й гуртом кидалися на вовчука.

Ворожнеча з цілою собачою зграєю навчила його двох важливих речей: відбиватися водночас від усіх, коли нападають гуртом, а в сутичці з одним супротивником — найбільше разів куснути його за найкоротший час. Триматися на ногах і не впасти в суцільному оточенні ворогів значило зберегти собі життя, і Біле Ікло добре затямив це правило. Тому він тримався на ногах, мов кішка, і його ніяк не можна було повалити. Навіть дорослі собаки могли скільки завгодно насідати на нього — Біле Ікло відступав, підскакував, кидався убік і завжди твердо стояв на землі.

Перед кожною сутичкою собаки зазвичай дотримуються певного ритуалу: гарчать, ходять околяса, наїжачуються, перш ніж пустити в хід зуби. Біле Ікло навчився обходитися без цього. Він знав, що за згаяний час — тяжка розплата: збіжиться на розправу вся собача зграя. Тож вовчук шматував ворога й, не озираючись, утікав геть. Біле Ікло ніколи не виявляв своїх намірів. Він кидався в бійку без попередження й починав кусатися та рвати свого супротивника, не чекаючи, поки той приготується. Такою була стратегія переможних боїв, після яких собаки зализували на собі глибокі рани. Важила також несподіванка, і