Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон
За кілька секунд Біле Ікло знову був на ногах. Він побачив, як люди відганяють собак палицями й камінням, захищаючи й рятуючи його від гострих зубів породи, такої схожої на вовчу, та все ж таки інакшої. І хоча вовченя не могло ясно уявити собі такого абстрактного поняття, як справедлива відплата, проте воно по-своєму відчуло справедливість людини й визнало в ній істоту, що встановлює закон і дбає про його дотримання. Біле Ікло визнав за людьми ту силу, що змушує коритися цим законам. Вони не кусалися й не пускали в хід пазурів, як усі інші звірі, а використовували силу неживих предметів, примушували ці предмети виконувати їхню волю: палиці й камінці, кинуті цими дивними істотами, літали в повітрі, як живі, й завдавали дошкульних ударів.
Ця влада здалася Білому Іклу надзвичайною, божистою владою. Вона виходила за межі всього, що міг він собі уявити. Звісно, Біле Ікло за самою своєю природою не міг навіть підозрювати про існування богів. Найбільше, що він відчував, — це те, що є речі незбагненні. Але обожнення й трепет, викликані в ньому людьми, скидались на почуття людини, якби вона побачила бога, що метає з гірської вершини блискавки.
Нарешті останній собака відскочив убік, і гамір ущух. Біле Ікло заходився зализувати рани, міркуючи про своє перше знайомство зі зграєю й собачу ненависть та жорстокість. Дотепер він гадав, що вся його порода складається з нього, його матері та Одноокого, і що таких їх існує троє. А тепер зовсім несподівано виявилося, що є ще безліч інших істот, які окрім них належать, мабуть, до його породи. І десь глибоко в підсвідомості вовченяти виникло почуття образи на своїх побратимів, які, ледь зачувши його дух, зі смертельною ненавистю кинулися до нього, щоб знищити. Так само викликало в ньому обурення й те, що його мати прив’язана до палиці, й припнули її ті ж таки істоти, які щойно врятували його від нападників. Хай це зробили й вищі істоти, але й від них тхнуло пасткою та неволею. А втім, що вовченя могло знати про капкан, про полон? Досі воно бродило, гасало собі, спало, де хотіло й скільки хотіло, й тоді, коли йому заманеться. Біле Ікло успадкував це відчуття свободи від своїх предків. А його мати-вовчиця тепер не може рухатися вільно, як раніше, через якусь ломаку, та й він обмежений у своїх пориваннях, адже ще не міг обійтися без матері й увесь час тримався біля неї.
Вовченяті все це не подобалося. А коли люди повставали й рушили в дорогу, одна маленька людська істота повела його матір Кічі за собою, як бранку, взявшись за кінець палиці. Біле Ікло був повністю розчарований і невдоволений такими порядками, тому поплентався услід за нею, понуривши голову до землі, стурбований і зажурений цією новою пригодою.
Вони спускалися вниз річковою долиною і пішли туди, куди Біле Ікло ніколи не забігав, аж сягнули того місця, де річка впадала у Маккензі. На березі стояли піроги — човни-довбанки, а на довгих тичках висіли решітки для сушіння риби. Індіянці отаборилися тут. Біле Ікло з подивом оглядався, роздивлявся навколо себе. Могутність людей, здавалося, росла з кожною хвилиною. Він уже переконався в їхній владі над лютими псами. Ця влада свідчила про силу. Але ще більше дивувалося вовченя владі людей над неживими предметами, їхній здатності змінювати обличчя світу.
Це було щось вражаюче. Ось люди наставили тичок для облаштування жител. І в цьому не було нічого дивного, адже це робили ті ж самі люди, які вміли кидати каміння й палиці. Та коли ці тички обтягли шкірою та парусиною й вони стали вігвамами, Біле Ікло геть розгубився.
Найбільше його вражали величезні розміри цих творінь. Вони виростали всюди з дивовижною швидкістю, ніби якісь живі істоти. Вігвами зайняли майже все поле зору. Наганяючи страху на вовчука, вони зухвало стриміли у височінь, а коли вітер здимав на них парусину й шкіру, Біле Ікло панічно припадав до землі, не зводячи очей із цього громаддя, й готовий був скочити вбік і тікати, коли вони почнуть валитися на нього.
Та незабаром Біле Ікло звик до вігвамів і вже зовсім не боявся їх. Він бачив, що жінки й діти входять і виходять відтіля без усякої шкоди для себе, що собакам теж хочеться проникнути всередину, але люди проганяють їх з лайкою й шпурляють їм услід камінці, аби знали своє місце. Нарешті й він не витримав — цікавість взяла своє: надвечір Біле Ікло нишком залишив Кічі й обережно підповз до найближчого вігвама. Йому дошкуляла допитливість — потреба вчитися жити, діяти й пізнавати все з досвіду. Кілька останніх дюймів, що відділяли його від стіни вігвама, Біле Ікло долав по-пластунському, сторожко й поволеньки наближаючись до стіни. Події цього дня вже підготували вовченя до того, що невідоме часом відкривається у зовсім несподіваний, дивовижний і навіть неймовірний спосіб. Ось його носик торкнувся парусини. Біле Ікло принишк і чекав, що ж буде. Нічого не сталося. Тоді він понюхав цю чудернацьку річ, просякнуту людським духом, завмер на мить, а тоді взяв її зубами й легенько потягнув до себе. Знову все обійшлося, хоча парусинова стіна похитнулася. Він потягнув дужче, й вона ще дужче хитнулася. Ще й ще раз — стіна загойдалася. Це йому сподобалося, й вовченя розвеселилося. Біле Ікло тягнув і смикав дедалі сильніше, аж всі стіни вігвама заходили ходором. Тоді у вігвамі зчинився галас, а різкий вигук індіянки змусив бешкетника прожогом тікати до матері — Біле Ікло чимдуж чкурнув до Кічі. Але відтоді він уже ніколи не лякався цих величезних творінь.
Не минуло й п’яти хвилин, як Біле Ікло знову втік від матері. Вона була прив’язана до кілка, забитого в землю, і ніяк не могла побігти за своїм вовченям. А до нього з войовничим виглядом наближалося кремезне цуценя, набагато старше, зухвале й пихате до нестями. Пізніше Біле Ікло дізнався, що звали його Ліп-Ліп. Як виявилось, це був уже випробуваний і досвідчений у сутичках забіяка.
Білому Іклу видалося зовсім безпечним цуценя своєї породи, до того ж хоч і більше за нього, та менше за дорослих собак, і вовчук
