Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон
Індіянці зареготали, й навіть той, із укушеною рукою, приєднався до них. Сміючись, вони оточили вовченя, що продовжувало вити від болю й переляку. Раптом воно наставило вуха. Індіянці також насторожились. Вовченя відчуло наближення допомоги, й, на довгій ноті, урвавши останній протяжливий крик, у якому вже бриніло швидше торжество, ніж горе, замовкло й почало чекати появи своєї матері — безстрашної, лютої до нестями вовчиці, що вміла боротися із супротивниками, вміла убивати їх і ніколи нічого не боялася. Вовчиця почула крик свого дитяти й мчала йому на допомогу з лиховісним гарчанням.
Одним стрибком вона опинилася серед індіянців. Оскаженіла, готова на все заради сина, вовчиця-мати була жахливим видовищем, та її рятівний гнів неабияк порадував дитинча.
Воно заскавчало від щастя й кинулося матері назустріч, а люди швидко відступили на кілька кроків назад. Вовчиця стала між своїм дитинчам і людьми. Її шерсть загрозливо настовбурчилася, у горлі клекотіло хрипке гарчання, розлючена морда сіпалась, ніс конвульсивно морщився, а вишкірені зуби та гострі ікла не віщували нічого доброго.
Раптом один індіянець здивовано вигукнув:
— Кічі!
Вовченя відчуло, що мати враз якось принишкла на цей людський голос.
— Кічі! — знову крикнув індіянець, цього разу різко і владно.
Й тоді вовченя побачило, як вовчиця, його безстрашна мати, припала животом до землі, заскавучала й замахала хвостом на знак миру. Вовченя нічого не розуміло. Його опанував страх. Незнаний досі трепет перед людиною наповнив його сутність. Інстинкт правильно йому підказував, а мати підтвердила це. Вона так само виявляла покору людині.
Індіянець, що гукнув «Кічі», підійшов до вовчиці. Він поклав руку їй на голову, і вовчиця ще нижче припала до землі. Вона не вкусила його, та й не збиралася цього робити. Ті четверо теж підійшли до неї, почали обмацувати й гладити її, а вона й не думала огинатися. Вовченя не зводило очей із людей. Вони були дуже збуджені, а їхні роти видавали голосні звуки. У цих звуках не було нічого загрозливого. Вовченя пригорнулося до матері й намагалося виявити свою покору, хоч шерсть у нього на спині все ще стовбурчилася.
— Це й не дивно, — сказав один індіянець. — Її батьком був вовк, а мати із домашніх собак. Адже мій брат прив’язував її весною на три ночі в лісі! Виходить, Кічі народилася в його суки від вовка.
— З того часу, як Кічі втекла, Сірий Бобре, минув цілий рік, — додав інший індіянець.
— І в цьому немає нічого дивного, Лососів Язику, — відповів Сірий Бобер. — Тоді був голод, і нічим було годувати собак, не вистачало м’яса.
— Вона жила серед вовків, — мовив третій індіянець.
— Певно, що так, Три Орли, — посміхнувся Сірий Бобер, доторкнувшись до вовченяти, й докинув: — Оце й доказ перед нами.
Відчувши дотик людської руки, вовченя стиха загарчало, а рука піднялася і замірилася вдарити його. Тоді вовченя сховало ікла й покірно припало до землі, а та рука знову опустилася й почала чухати в нього за вушком і гладити по спині.
— Авжеж, оце й доказ твоєї правоти, — повторив Сірий Бобер. — Безперечно, його мати — Кічі. Але батько — вовк. Тому й більше в ньому від вовка, ніж від собаки. У нього білі ікла, тож я дам йому кличку Біле Ікло. Я сказав. Це мій собака. Хіба Кічі не належала моєму братові? І хіба брат мій не помер?
Вовченя, котрому щойно дали ім’я, лежало й слухало. Якийсь час люди перемовлялися. Потім Сірий Бобер вийняв із піхов, що висіли в нього на шиї, ножа, підійшов до куща й вирізав палицю. Біле Ікло спостерігав за ним. Сірий Бобер зробив на обох кінцях палиці зарубки й прикріпив до них ремені з сириці. Один ремінь він надів на шию Кічі, підвів її до невисокої сосни й прив’язав другим ременем до дерева.
Біле Ікло пішов за матір’ю й ліг біля неї. Лососів Язик простягнув до вовчука руку й перекинув його на спину. Кічі тривожно дивилася на них. Білому Іклу знов стало страшно. Він не міг стриматися, щоб не гарчати, але кусатися вже не зважувався. Рука з розчепіреними гачкуватими пальцями почала чухати йому живіт і перекочувала з боку на бік. Лежати на спині із задертими догори ногами було нерозумно й принизливо. Біле Ікло почувався безпомічним і якимось зовсім безпорадним, хоч усім своїм єством протестував проти такого приниження. Він ніяк не міг боронитись; якби людина захотіла щось заподіяти йому, то не викрутився б. Хіба можна втекти, коли всі чотири лапи стирчать догори? Змушений примиритися, Біле Ікло таки скорився і поволеньки подолав страх. Він тільки стиха гарчав, адже ніяк не міг погамувати того гарчання, але людина не розсердилася й не вдарила по голові. Та найдивнішим було те, що Біле Ікло відчував якусь незбагненну втіху, коли рука людини гладила його. Перевернувшись на бік, він уже й не гарчав. А пальці знай чухали його за вухами, і йому ставало дедалі приємніше. Коли ж людина пішла собі геть, Біле Ікло збадьорився, і страх, що переповнював його, просто зник. Саме відтоді він почав відчувати й приязнь до людини, хоч пізніше бувало не раз, що страх повертався з новою силою.
Перегодя Біле Ікло почув наближення якихось дивних звуків і швидко здогадався, що їх видають люди. Ціле індіянське плем’я, що перекочовувало на нове місце, низкою спускалося по стежці. Душ із сорок — чоловіки, жінки і діти — згиналися під вагою хатніх лахів. За ними бігло багато собак, і всі вони, крім цуценят, також мали ношу. Кожен собака ніс на спині міцно прив’язаний клунок вагою двадцять-тридцять фунтів.
Біле Ікло досі ще не бачив собак, проте зразу відчув, що вони мало чим відрізняються від його власної породи. Зачувши вовків, тобто його з матір’ю, собаки враз довели, якою незначною є ця різниця. Зав’язалася бійка. Біле Ікло наїжачився, загарчав і вишкірив зуби назустріч цілій лавині собак, що мчали на нього зусібіч. Бідолашний вовчук огризався, та вони збили його з ніг і підтоптали під себе. Відчуваючи на собі їхні гострі
