З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни - Віталій Масловський

Правда, Конрад визнавав, що «націоналізм… має свої зоологічні нахили», однак якщо Гітлер висловив заяву про необхідність «міцно охороняти християнство», а Муссоліні щиро поєднує фашизм з церквою і клерикалізмом, то це значить, що все гаразд. Тому так завершував свої «писання» Конрад: «і у нас є слідний зворот, спрямований до синтези націналізму і католщизму…» (Виділено мною — В.М.).

Отже, священик-богослов М. Конрад виступав не тільки завзятим захисником й апологетом фашизму й інтегрального націоналізму, але й ідентифікував фашистсько-націоналістичні рухи в Європі з «модерним націоналізмом» Донцова в Галичині, і, по суті, єднав доктрини, наміри і дії Гітлера і Муссоліні, Донцова і католицької (і греко-католицької) церкви. «Меч і хрест, — вказував ін, — непоборима сила хрестоносного походу»! Але проти кого?

«Писання» М. Конрада — не просто якісь маячіння священика-фашиста. Як активний клерикальний функціонер й ідеологічний поборник «Католицької акції», декларованої й організованої Ватиканом, він, по суті, беззастережно виконував і пропагував ті принципи, які здійснювало керівництво католицької церкви у міжвоєнний період, в руслі якої і діяла греко-католицька церква в Галичині.

Уся справа в тому, що з кінця XIX століття Ватикан і католицька церква в цілому, прагнучи розкласти і ліквідувати соціалістичний і усякий революційний рух, беззастережно впливали на соціальні і політичні процеси, висунули свою соціальну доктрину і почали об'єднувати своїх численних прибічників під прапорами політичного католицизму. Масово виникають організації клерикального напряму і змісту: молодіжні клуби і гуртки, жіночі союзи, просвітні товариства, політичні партії й угруповання (типу партій «Християнсько-демократичний союз» (ХДС) і «Християнсько-суспільний союз (ХСС) у Німечинні), бажаючи надати їх політичним діям католицького характеру і, беззастережно керувати всіма політичними процесами.

В орбіті цих дій почали активізуватись і галицькі клерикальні кола. Створені в 1890 р. об'єднання «Нової ери» реорганізовувались у 1911 р. в клерикальну партію «Християнсько-суспільний союз», яка об'єднувала релігійних і світських функціонерів українського походження для підтримки Ватикану і цісарського режиму. Партія припинила свою діяльність тільки під час розвалу Австро-Угорської імперії, але позиції політичного католицизму не похитнулись, а ще більше розширились і зміцніли.

На початку 30-х рр. Ватикан оголошує новий «хрестовий похід» (про який і пише М. Конрад у своїй книзі) проти СРСР і революціних рухів в країнах Європи, заявляючи про організацію і діяльність так званої «Католицької акції». На початку 1931 р. націонал-уніати в Галичині активно підтримують цю «акцію», негайно створивши нову клерикальну партію «Український католицький союз» (УКС) під керівництвом митрополита Андрія Шептицького. Вслід за цим у Станіславі (нині Івано-Франківськ) створюються дві клерикальні організації — «Скала» й «Українська народна обнова» (УНО або «Обнова»). В 1933 р. інтенсивно формується ідеологічний націонал-клерикальний центр — «Генеральний інститут католицької акції» (ГІКА), відкривається ряд клерикальних газет і журналів. Спеціально для духовного впливу на молодь створюється напіввоєнізована організація «Католицька акція української молоді» (КАУМ), яка вела інтенсивну підготовку «захисників церкви». «Католицький союз, — писала газета Комуністичної партії Західної України «Сила», — стає зборищем запеклих ворогів Радянської України, які збираються засобом війни знищити її, і на її руїнах побудувати панську, фашистську Україну». («Сила». 1931. 10 травня.)

Політичний католицизм, в цілому, і «католицька акція», зокрема, «іменем Бога» стаивли завдання організувати й очолити боротьбу проти революційних сил. І це їм значною мірою вдається досягти. Створюється міцний альянс клерикалів з націоналістами, так званий філетизм (клирекальний нацоналізм) як симбіоз цих двох явищ. Націонал-уніати в Галичині створили eklessiamilitans (войовничу церкву), до якої і закликав у своїй книзі «Націоналізм і клерикалізм» М. Конрад.

Хто ще був «теоретиком» українського «інтегрального» націоналізму

Питання це надзвичайно резонне. До створення ідеології українського націоналізму як різновиду фашизму залучалося чимало діячів. Чимало авторів вже писали про нього, багато пишуть і сьогодні. Особливо часто і відверто розповідали про нього в 30-ті роки. Ось два характерних приклади.

«Чи справді маємо фашизм? — запитував досить відомий тодішній Галичині поет Юрій Липа. — Наші публіцисти охоче приєднуються і до Гітлера, і до Муссоліні, кажучи, що вони «роблять так само, як Гітлер, і те саме, що й Муссоліні», ба популярним взором ставиться й творчість Кіплінгу… Усі вони мають одну спільну тенденцію — одна спільна прикмета ціх світоглядів — це їхнє побожне відношення до джерел власної раси…» 15

А ось ше один націоналістичний автор тих часів, що був фанатично закоханий у виключну і високу антропологію і расовість українця:

В довоєнний період на теми ідеології і практики українського войовничого націоналізму багато писали Ю. Вассиян, В. Марганець, Є. Онацький, Д. Андрієвський, 3. Книш (Михайлюк), М. Сціборський, Ю. Липа та інші націоналістичні автори. В усіх цих «теоретиків» досить близькі інтерпретації основних положень українського націоналізму. Проте з їх середовища особливо виділяється Микола Сціборський, офіційний теоретик проводу ОУН, один із заступників провідника організації Є. Коновальця, а затим і А. Мельника.

Націоналістам, особливо в Галичині, досить відома книга М. Сціборського «Націократія», яка вийшла друком в Парижі в 1935 р. Написана з претензією на науковість, книга містить чимало положень, які перегукуються з донцовськими. Власне, на положеннях Донцова і Сціборського і базувались ідейно-політичні засади ОУН в довоєнний період. Четвертий розділ книги так і називається — «Фашизм», де на всі лади вихваляється ідеологія і практика цього нового для світу політичного явища:

Отже, фашизм — це диктатура, диктатура «еліти», яка виконує місію «лікарів хворої епохи», а для народу лише залишається кричати гасло «Німеччина понад усе!». 18

М. Сціборський продовжував:

Правда, Сціборський тут же зазначає, що «український націоналізм будує устрій України на власних, оригінальних націократичних основах». А далі бачимо, що ці «оригінальні націократичні основи» — звичайнісінькі копії фашистсько-нацистських положень із адепітв Гітлера і Муссоліні.

Ось вони:

Виходячи із того ж, фашистського, звичайно, «спірітуально-волюнтаристичного світогляду», український нацоналізм «сприймає власну націю за найвищу, абсолютно ідейну й реальну цінність, видвигаючи гасло: «Нація понад усе!»

А далі, в запалі «творчості», М. Сціборський говорить про «національну диктатуру», основними принципами якої є: «…ударний, бойовий легіон революції — організований націоналізм, що черпатиме свої сили з безпосереднього джерела: з народу й його провідної верстви — еліти. Приналежність до цієї провідної верстви обумовлюватиметься не класовими і становими ознаками (як це бачимо в комунізмі й капіталістичній буржуазії) і не «партійними переконаннями» (як цього бажали наші політикуючі інтелігенти) — лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активністю й якісними, творчими властивостями її представників». 21 Отже, як ясно бачимо, йдеться тут про націоналістів-фанатиків, які і становитимуть ту