У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко
Зліва направо: Л. Троцкий, В. Ленін, Л. Каменєв. 1920-ті роки
Відтак, клясифікація західніх інтелектуалів була б неповною, якби, крім підспівувачів сталінському режимові, готових примчати в СРСР за першим закликом, не згадати третій гурт, найбільш значущий для начальства радянського аґітпропу, а саме — буржуазно-демократичних попутників і спостерігачів за радянським експериментом, які лише симпатизували СРСР. До них належали такі високооплачувані письменники, як Томас Манн, Стефан Цвейґ, Герберт Веллс і Еміль Людвіґ, що мали безперешкодний доступ до керівництва своїх країн на зразок Ф. Рузвельта, Б. Муссоліні, Я. Масарика і т. д.
Загалом для обслуговування таких високоповажних осіб в СРСР існувала окрема структура — Всесоюзне товариство культурних зв’язків із закордоном (ВОКС), засноване у 1925-му році, яке очолювала О. Каменєва, сестра Л. Троцького і дружина члена Політбюра Л. Каменєва, і яке було спрямоване на прорив культурної бльокади СРСР, існуючої всередині 1920-их — на початку 1930-их років. Ця організація, орієнтована на співробітництво з «безпартійною інтеліґенцією» Заходу, займалась підготовкою власних гідів і розробкою процедур прийому іноземних інтелектуалів, від середини 1920-их років виробивши усталені прийоми оцінки іноземних гостей, а також чіткий ієрархічний підхід до культурних і політичних аспектів, які б мали характеризувати взаємини Радянського Союзу з інтелектуальною елітою різних закордонних країн. Іншими словами, вступаючи в контакти з представниками «розвинутого» Заходу й наштовхуючись на неприхильну критику радянських стандартів гігієни, манер, способу життя й культури побуту з боку навіть тих гостей, хто найбільш симпатизував СРСР, керівництво ВОКС цю критику свідомо іґнорувало, акцентуючи увагу на загальнохудожніх цінностях розвитку соціялізму в СРСР.
Утім, після Першого з’їзду радянських письменників 1934-го року Політбюро доручило обслуговувати запрошених іноземних письменників не іноземної комісії ССП, ВОКСу чи Наркомпросу, але організації «Інтурист», якою віднедавна опікувалося НКВД. Таким чином, леґалізована чекістська структура певний час обслуговувала іноземних гостей. Вже після усунення Г. Ягоди, а потім і Н. Єжова, новий нарком внутрішніх справ Л. Берія виступає проти передачі «Інтуриста» у систему НКВД. «Факт переходу „Інтуриста“ у ведення НКВД безумовно стане відомий за кордоном, — звітував Л. Берія у 1938-му році. — Капіталістичні туристичні фірми й ворожа нам преса цей факт постараються використовувати для розгортання цькування навколо представництв „Інтуриста“, будуть називати їх філіями НКВД і тим самим ускладнять їхню нормальну роботу, а також своєю провокацією будуть відлякувати осіб з дрібної буржуазії й інтеліґенцїі від поїздок у СРСР. Виходячи з зазначених розумінь, вважаю за доцільне „Інтурист“ вилучити з ведення НКВД». І. Сталін підтримав пропозицію Л. Берії, тож від 1939-го року іноземні туристи на території СРСР формально перебували під опікою Наркомату зовнішньої торгівлі, що, безперечно, більш відповідало валютно-економічній меті візиту, зокрема, закордонних письменників.
Тож питання про наклади перекладених книжок зарубіжних візитерів до СРСР, гонорари за видану продукцію, а також кишенькові витрати гостей вирішувалося згідно з чітко визначеною ієрархією. Так, за весь 1935 рік у Радянському Союзі було видано сто творів зарубіжних авторів, а в 1936-му році їх число зросло до 138 позицій. З французьких авторів були видані Л. Араґон, А. Барбюс, Ж. Р. Блок, А. Жід, А. Мальро, Р. Ролян; з німецьких — Й. Бехер, Ф. Вольф, Генріх і Томас Манни, Л. Фойхтванґер, A. Франк; з американських — Дос Пасос, Т. Драйзер, С. Аюїс; з англійських — А. Гекслі, Е. Форстер, Б. Шов. Держлітвидав виплачував усі гонорари в радянських грошах після приїзду авторів у СРСР. У валюті допускалася оплата в межах 5—10 відсотків від суми гонорару. Наприклад, за шість томів збірки творів Андре Жіду виплатили 1 500 валютних карбованців. Стільки ж — Генріху Манну. Найбільш оплачуваним автором був Ліон Фойхтванґер.
Таким чином, явне чи приховане служіння деяких західніх письменників радянському режимові відбувалось не за покликом серця, але цілком з меркантильних розрахунків. Зі свого боку, радянське ідеологічне начальство всіляко підтримувало такі стосунки. Крім прямих витрат зарубіжним інтелектуалам на поїздки в СРСР, побутували також виплати готівкою за написані, перекладені російською мовою й видані в СРСР книги, а також за майбутні творчі надбання. Одночасно допускалися непрямі «чайові» у вигляді комісійних виплат за послуги, видача субсидій на усілякі видавничі проекти, оплата рахунків за проведення з’їздів, пленумів тощо.
Так, наприклад, 1-го липня 1936-го року Політбюро дозволяє придбати у Франції архів Маркса — Енґельса за 10 мільйонів франків. Посередникові Анрі Роланові належали комісійні в сумі 10 000 000 французьких франків. Передбачалась навіть оплата похоронно-ритуальних витрат, а також пенсій для найближчих родичів і співробітників покійного автора-попутника. Наприклад, у випадку з А. Барбюсом (автором першої канонічної літературної праці про І. Сталіна) жалобні заходи державного масштабу спочатку передбачалося провести в Москві, тож рішенням Політбюра від 30-го серпня 1935-го року про похорон А. Барбюса поховальні заходи мусили мати «не комінтернівський, а більш широкий суспільний характер». Наступним етапом увічнення пам’яти письменника і друга СРСР була матеріяльна допомога його родині й найближчим соратникам.
Ромен Ролян і Максим Ґорький. 1920-і роки
Також 17-го листопада 1935-го року Політбюро виділяє вдові письменника — Е. Барбюс — за рахунок майбутніх авторських гонорарів 100 тис. франків, з яких 50 тис. франків — на одержання спадщини, 30 тис. франків для оплати боргів і 20 тис. франків на дрібні витрати. Втім, благодійництво Політбюра за рахунок майже безкоштовної праці радянських трударів і зовсім безкоштовної праці «робітників» ГУЛАГу не припиняється. 13-го січня 1936-го року секретар Барбюса Андре Відаль від імені Комітету зі спорудження пам’ятника письменникові звертається в Москву з проханням до уральських робітників надіслати могильну плиту для склепу Барбюса, що на цвинтар Пер-Ляшез. «Мова йде про те, — уточнює А. Відаль, — щоби дістати один з цих прекрасних каменів чи то з Уралу, а чи з іншої області СРСР, обтесати його відповідно до розміру, про який ми Вас повідомимо, і переслати його до нас у такому виді, щоби можна було одразу встановити. Якщо це можливо, то ми просимо на цьому камені ніяких прикрас не робити, а тільки написати прізвище і дати народження й смерти. Немає потреби нагадувати Вам про те, що цю роботу необхідно зробити якомога швидше. І Ви, звичайно, чудово розумієте, яке значення цей жест буде мати у Франції». Звичайно ж, прохання було тут-таки схвалене й затверджене І. Сталіним.
Містер-Твістер у Країні Рад
Ніяких сантиментів тут немає. Ми змусимо цього хлопчика писати щоденник про Радянську країну і через півроку видамо цей щоденник, а хлопчика відішлемо назад у Німеччину. Заробимо!
М. Кольцов
У 1930-их роках за добру традицію
