У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

— ніби в студеній дзеркальній залі, де будь-яка зупинка і осмислення ситуації даються величезним зусиллям через холод: треба півдня готуватися до того, аби вкинути листа у поштову скриньку чи вийти до крамниці», — нотував В. Беньямін у щоденнику. «Якщо вони витримають цю зиму, то їм судилося добре майбутнє», — підтверджував романний Цумбруннен у листах до віденських друзів. «Житлова проблема породжує тут дивний ефект: коли ідеш ввечері вулицею, то бачиш, як майже у кожному вікні по всіх будинках світиться», — чудувався Беньямін у 1920-их. «Не так давно тут знову почали надовго вимикати світло», — журився Цумбруннен у 1990-их.

Так само, як його прототип, Андруховичів герой не спромігся вивчити мову абориґенів. Вертаючись до Відня, він привіз із собою дерев’яного лакованого орла. Беньямін притарабанив до Берліна дерев’яне іграшкове авто і статтю «Російські іграшки». У Москві на Беньяміна взагалі нападає приступ колекціонування, що межував з божевіллям: він гарячково скуповує глиняні іграшки, паперові китайські рибки, лаковані скриньки, різдвяні ялинкові прикраси і т. д., і т. п. З одного боку, це допомагає йому перебороти навколишнє відчуження, створивши навколо себе звичне середовище, а з іншого — служить постійним нагадуванням про ту загадкову обставину, що столиця світової революції є також столицею світового селянства.

Обидва персонажі — Беньямін і Цумбруннен — залежали одразу від багатьох речей. Наприклад, від нерозуміння чужої мови, від статусу і проблем іноземця, від примх і поганого гумору коханих жінок, від браку води, сірників і горіхової горілки. До речі, обох покинули їхні коханки. Щоправда, один писав, мовляв, «місце, яке у моєму житті займає Москва, я можу пізнати лише через тебе», а другий, якби не трагічна розв’язка, так довіку «і ходив би за нею, ніби побитий пес, і все випрошував би якісь чергові українські візи для чергових таємних побачень».

Між іншим, Ж. Дерріда у власному «Поверненні з Москви» (1995) виокремлює вищезгадані мандри у самостійний жанр паломництва на «обрану Батьківщину», що сягає свого апогею у 1920—30-их років, — у контексті того впливу, що його мав «революційний Жовтень» на ліву інтеліґенцію Заходу (В. Беньямін, А. Жід, Р. Ролян, Р. Ет’ємбль). Саме цей жанр породив, як знати, не одну «дюжину ножів у спину революції» в білоеміґрантській пресі.

Американо-радянська трагедія

Як на мене, художник завжди у вигнанні: чи то в робочому кабінеті, а чи в спальні, біля настільної лампи.

В. Набоков

Випадок Теодора Драйзера унікальний хоча б тим, що, на відміну від решти зарубіжних письменників, фінансово зацікавлених в симпатії до них Країни Рад, у «справі» автора «Американської трагедії» (1925) — так само, як в історії В. Беньяміна — складно замішані політика й любов, світоглядні зміни і звичайнісінькі аспекти побуту. Відвідини Т. Драйзером СРСР також демонструють більш загальні механізми візитів іноземних інтелектуалів до Країни Рад — механізми, що вивчені менш ретельно, ніж політичне низькопоклонство.

Отже, Т. Драйзер був запрошений відвідати Радянський Союз восени 1927-го року з нагоди 10-річчя Жовтневої революції, і запрошений саме як «видатний діяч Америки». Інтелектуально сформувавшись між 1890-им і 1914-им роками, а також будучи фінансово незалежним письменником, автором трилогії «Фінансист» (1912), «Титан» (1914) і «Геній» (1915), Т. Драйзер належав до нью-йоркської богеми, мав купу любовних зв’язків і явно нудився «буржуазним» світом. Усе це, а також факт «сексуальної приналежности Т. Драйзера до тієї ж категорії, що й шимпанзе», про що значили його біографи, викликали зацікавлення радянською системою, «революційними» морально-статевими стосунками тощо. До речі, до Комуністичної партії США письменника не прийняли саме через його захоплення «практичними» досягненнями радянського соціялізму, а не глибоке розуміння комуністичної ідеології.

Хай там як, але приїхавши 1927-го року в СРСР, 58-річний Т. Драйзер, відвідавши Москву, Ленінград, Нижній Новгород, Київ, Харків, а також Крим і Закавказзя, знайшов тут чергове своє кохання. Ним стала 34-літня американка Рут Кенел, з якою письменник познайомився в Москві і яка мешкала тут уже п’ять років, займаючись перекладами Драйзера в Держвидаві та бібліотеці Комінтерна. «Безпартійна спеціялістка» і «не зовсім радянська жінка», як рекомендувала її своєму партійному начальству голова ВОКС О. Каменєва, на прохання самого Т. Драйзера повинна була супроводжувати його в подорожі Радянським Союзом, а згодом редаґувати подорожні нотатки.

Враження американського письменника від побаченого в Країні Рад, які він одразу почав фіксувати у своєму щоденнику і які згодом, а саме 1928-го року, вийшли окремою книгою «Драйзер дивиться на Росію» (1928), разюче різнилися від решти панегіриків з-під пера його зарубіжних колеґ-візитерів. У першу чергу це стосується важливої для Т. Драйзера теми національного характеру й загалом мотиву «Азії». У той час, коли Радянський Союз сприймався ним у якості потенційно проґресивного суспільного експерименту, сама «Росія» видавалася країною захоплюючою та екзотичною, але також відсталою, примітивною, азіятською і неохайною. Зокрема питання чистоти й санітарії, тема жахливо низької якости їжі й житла в СРСР, а також описи жалюгідного вигляду радянських людей займають у щоденнику Т. Драйзера значне місце. «Якщо ви знайомі із сьогоднішньою Росією, принаймні, якщо ви ретельні у питаннях санітарії, — зауважував письменник, — ви завжди будете обурюватися повсюдним брудом, і вас ніколи не буде залишати одна нав'язлива думка — про те, що в постелі можуть виявитися клопи, а в супі — тарган».

Зокрема аналіза поїздки Т. Драйзера допомагає оцінити найважливіший зв’язок між політикою і повсякденністю, чи пак побутом. Саме з «азіятськими» звичаями й умовами повсякденного життя в СРСР у першу чергу стикалися західні візитери, і ці явища одразу ж викликали в них асоціяції з економічною, культурною, «азіятською» відсталістю. Втім, мало хто з них, фінансово зацікавлених у миролюбному фіналі поїздки, висловлювався пре це вголос — на відміну від Т. Драйзера, чиї повсякденні враження від Росії безпосередньо й щоразу впливали на зміни в його політичних оцінках.

Так, спочатку Т. Драйзер прямо й опосередковано порівнював усе, ще бачив у Країні Рад, із промисловою цивілізацією Америки, себто тим, ще він активно захищав за кордоном і не менш активно засуджував удома. Саме тому, що Радянський Союз прагнув до модернізації, у результаті якої мусила зникнути багатовікова відсталість, — що мало для Т. Драйзера ще більше значення, ніж захист Радянським Союзом пригноблених, — письменник розбавляв різку критику і скарги з приводу умов життя СРСР численними похвалами на адресу радянської країни. «Я, звичайно, над ними злегка жартую, але мене в них щось інтригує, — нотував американський сибарит. — Вони мені позитивно подобаються. Я прощаю їм усі їхні гріхи, усі їхні недогляди і провини — навіть їхню жахливу їжу».

Теодор Драйзер. 1918 рік

Натомість згодом, через погіршення його самопочуття, стосунків із коханкою, а також побутових умов за межами столиці Т. Драйзер виявляв усе