У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

програмових «Партачів життя» і «Прапори духу» з їхнім оспівуванням «твердих людей української нації, що вміють жити, творити і вмирати для своєї батьківщини». Натомість на очі всім вийшов образ «чарівної жінки, сповненої індивідуальної жіночої принади», котра «говорила глибоким альтовим голосом і сміялася часто закотисто», також «пристрасно любила танці», «вміла одягатися з вишуканим смаком і любила бути добре вдягненою», при цьому розсипала «свою зайвину перлисту: комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх», як свідчить М. Бачинська-Донцова. Відтак на долю пізніших оспівувачів партійного подвигу О. Теліги випало зовсім інше. Згідно з настановою нового «націоналістичного» начальства, їм доводилося переконувати нащадків у тому, що «у Теліги, з її прекрасним даром, це не була „поза“ іти з новим рухом… Не плекати самотньо свій ідеал, а віддати себе на служіння організації, ідеалом якої є свідомий організований чин», як значить Г. Лащенко.

Але «хто міг подумати, що все це так скінчиться!» — замикає вуста поважаному оповідачеві розпачливий зойк О. Теліги з камери смертників. «Не ридала, не билась в істериці. Лише раз сказала: „Що ж, хай буде так. Якщо це потрібно для України“», — згадувала Г. Лащенко.

А як же «гаряча смерть — не зимне умирання»? — спитають нащадки. Блеф у стилі М. Хвильового? Маячня «романтичних» свідків? Чи патріотична маска, яку час від часу мусила одягати новоспечена членкиня ОУН з 1939-го року, колишня коханка несамовитого Дмитра Донцова, котрий до ОУН, тим не менш, не вступив і не підпорядкував себе її законам, чим порушив перше правило «націоналізму»? Слід додати, що саме у Варшаві, в часі її роману з відомим редактором «Вісника» Д. Донцовим, чия опіка, як свідчать нечисленні наближені, допомогла поетці не розплистися у власних почуттях-емоціях, і з’явилися найкращі твори О. Теліги. Це був період повільного, не раптового вростання поетки Олени Шовгеневої, вихованої на російській культурі (яку хрестила З. Гіпіюс, дружина Д. Мережковського) в українське життя еміґрації: «Я не була киянка. І не петроградка. Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилась, там провела війну. Ну й, розуміється, насичувалась культурою імперії», — значила О. Теліга. Тому не дивно, що в писаннях цієї, ще «неорганізованої» доби, вона зачіпає різноманітні теми: про сучасний стиль, про цивільну відвагу, про питання жіночої емансипації. Уже пізніше все заступає аґітаційна проблематика екзальтованої неофітки, що з головою поринула в «романтичний» світ українського націоналізму.

Відтак, чи могла Олена Теліга 1942-го року уникнути арешту, а згодом і розстрілу? «Безперечно, могла, — відказує у своєму спогаді О. Жданович. — Могла після арешту Рогача і товаришів (згадаймо про їхнє звільнення майже на півмісяці після арешту. — І. Б.-Т.) виїхати з Києва. На це мала б напевно згоду Ольжича. Але вона твердо заявила: „Я вдруге з Києва не виїду“». Така була відповідь членкині ОУН, котра мусила дбати про сумлінне виконання наказу начальства. Але чи був насправді такий наказ від керівництва ОУН? Цього, на жаль, не знати. Тому й донині беззастережно посилаються на «доброчинність» нервової і дуже чутливої до життєвих дрібниць 34-літньої жінки, котра до останньої хвилини, передбачаючи можливість швидкого арешту, нібито відкинула пропозиції порятуватися. Мовляв, у Спілці на неї, як на голову, чекатимуть інші письменники.

Щодо Спілки, якою керувала О. Теліга за наказом ОУН, належним чином відгукнувся О. Жданович, згадуючи, що там «письменників справжніх не було». А хто ж був? Насправді ж у будинку ч. 45 по вул. Короленка, де на початку 1940-их років містилася київська Спілка письменників, товклося багато кололітературної публіки (стукачі, тайні більшовицькі агенти та інша босота), яку приваблювала можливість отримувати обіди, що їх «вибивала» О. Теліга для спілчанської їдальні, якогось заробітку тощо. «Найгірше було з тими, що перейшли совєтські концтабори: то були виснажені, хворі, надшарпані нервово люди, — згадував О. Жданович. — У тодішньому Київі лишились самі пересічні, багато — сумнівної особистої вартости, та молодняк, що тільки мав стати письменниками… Та з цією молоддю не легка була справа. Це вже була молодь совєтського виховання, було багато наскрізь проїжджених отрутою офіційного марксизму й матеріялістичної діялектики. Бони з совєтської перейшли в німецьку дійсність і старались в ній улаштуватись». Власне кажучи, влаштувались — по тому, як Київ позбувся провідних членів ОУН з когорти «національних» романтиків.

«Я вдруге з Київа не виїду», — саме ці слова, як бачимо, мали б стати за епілог історії про загибель Олени Теліги? Втім, згадуючи при цій розмові Ю. Липу, слід зважити на вправність тих істориків, чиї статично-націоналістичні персонажі — вже по тому, як читач перегляне їхню історію — кажуть «слава Богу», обтираючи спітнілі під час акції мармизи, скидають каптани, тоґи, туніки чи мундири, одягають куфайки і йдуть собі на пиво, щоб пізніше повернутися в якомусь іншому писанні. Здається, це саме сталося з історією О. Теліги і, зокрема, з тлумаченням її останніх днів.

Отже, після смерти поетки Д. Донцов справедливо докоряв націоналістам: «То що ж, її затягли туди до праці, а потім покинули». Хоч О. Ольжич, котрий не особливо знався на «творчому» контингенті київської Спілки письменників, куди О. Телігу призначили «керувати» літературою, значив про захоплення поетки своїм покликанням, заради якого вона не виїхала з Києва. Втім, це був прояв запізнілого спокутування «націоналістичного» гріха. Так само активний член ОУН письменник У. Самчук вважав, що це його вина, мовляв, О. Теліга дуже хотіла з Києва вибратись і писала, і благала його. Але авто зламалося, і вони не змогли виїхати.

Вже сама О. Теліга — навіть у відредаґованому з часом останньому листі до О. Лащенка від 15-го січня 1942-го року — з непритаманним для стійкої націоналістки захопленням і водночас з гіркотою вигукує: «Боже мій, який цікавий журнал можна би видавати тепер в Празі!» А в Україні, Харкові, або Києві, де О. Теліга вже видавала «Літаври»? — вільно буде спитатися при цьому. Хіба забракло наснаги й бажання будити зі споконвічного сну тамтешніх міщан, віяти, як О. Теліга, «прапорами духу», кидати «нарозстіж вікна», але вже за нових умов? «Його, бачите, притисли, — закидав сучасникам 1942-го року А. Любченко, — а він ждав, що йому ні з того ні з сього впаде готовенька українська держава, що йому просто на тарелі піднесуть готовенькі особисті блага, бо він, бачте, Українець. Ой, хахли, хахли! Вони й досі не розуміють, що наше поле бою — наполеглива, але гідности сповнена праця на свою ж, кінець кінцем, користь. Цей „рукопашний бій“ афішувати треба, вміло переключатися треба, а не скиглити й потилицю чухати. Які ж бо неповороткі, неімкливі — і обурливо це і боляче». При цьому А. Любченко додає: «Потрібна видержка, потрібна спочатку цілковита перемога над Москвою, жидами, більшовиками. Дуже багато залежить від того, чи зуміємо, ми, Українці, вже досить скомпрометувавши себе ще на