У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

Що з того, що в згаданій новелі обіграється відомий з життя Г. Сковороди, а також М. Гоголя мотив втечі героя від нареченої у шлюбну ніч. Це вже згодом західні славісти на кшталт одіозного С. Карлінського смакуватимуть такі випадки «нетрадиційних» стосунків в літературі на основі новітніх методологій. Найсуттєвіше ж у родичанні І. Костецького з його великими попередниками полягає у проблематиці. Себто у ставленні до матеріялу, яким для нього є звичайна, чехівська «маленька людина», що акумулювала у собі типові риси свого народу.

Слід визнати, що це становлення І. Костецького було своєрідним: як безперечний інтеліґент, він любив довколишній світ, що більшості еміґраційного люду було непритаманне — настільки заполітизованим виглядало тодішнє життя нового «націоналістичного» начальства в діяспорі. Тим паче, що І. Костецький не поспішав це чужорідне довкілля виправляти, а це вже був повний нонсенс в очах свідомих свого покликання безпритульних українців. Очевидно, саме за це він свого часу й потерпав: критика вбачала у його творах «легковажність» і «асоціяльність». Ну, наче у Чехова.

Утім, існує, мабуть, більш питоме роз’яснення феномену І. Костецького. Вже чимало написано-доповідано про світоглядну роздвоєність тих письмаків, котрі волею долі опинилися на вимушеній еміґрації. Розглядуваний тут автор якраз із таких, адже в його творчости назагал поєднання фізичного й духовного, чуттєвого й піднесеного, а також постійне намагання зазирнути «по той бік свідомости». Нарешті, це чехівське вичавлювання з себе Ігорем Костецьким колишнього Івана Мерзлякова.

З огляду на вищесказане, не дивує давня критика І. Костецького, висловлена на адресу Нью-Йоркської поетичної групи (Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська та ін.), якій він закидав надмірну увагу до модних тоді ідей «вмирання» в літературі. (Хоч той самий Б. Бойчук був одним із шанованих авторів видавництва «На горі».) Швидше за все, такі екзистеційні вибрики тодішньої поетичної молоді в діяспорі автор «Божественної лжі» (який устами свого героя допіру вже вирік сакраментальне «життя є сон, а сон є життя») сприйняв за певну конкуренцію, яка профанувала й дискредитувала сакральну для І. Костецького, пещену ним ідефікс. Відтак вільно буде припустити, що згадуваного тут «парадокса Костецького» насправді, мабуть, не існує. Адже не було ніякої дистанції між автором і персонажем, між Мерзляковим і Костецьким. Був автор — достатньо цілісний, аби залишатися собою в творчості, достатньо чесний, щоби з цією цілісністю не боротися, і достатньо іронічний, щоби розуміти всю ущербність своєї цілісности в очах майбутнього читача.

Частина 6

НОВІ ПАНИ

Інтеліґенція: служіння чи прислужництво?

Я должен жить, дыша и большевея,

Работать речь, не слушаясь, сам-друг.

О. Мандельштам

Інтеліґенція В СРСР, з одного боку, справді була, немов прошарок, що абсолютно протиставлявся владі й у першу чергу народові. Але між самою інтеліґенцією і владою існували також окремі прошарки, особливо значущі у пізніший радянський період. Багато представників влади, починаючи із самого В. Леніна, вийшли з інтеліґенції, і не можна говорити, що вони на сто відсотків відмовилися від її традицій. Наприклад, від традиції служіння будь-якому режиму. Так, наприклад, серед занесених до списку службовців Головного жандармського управління у Нижньому Новгороді значились Лейба Бронштейн-Троцький, а також Анатолій Луначарський, атестовані у тих списках як «літератори».

Портрет поета-футуриста В. В. Каменського. Художник Д. Бурлюк. 1917 рік

Також варто згадати, як 4-го березня 1917-го року Тимчасовий уряд оголосив утворення «Надзвичайної слідчої комісії з розслідування протизаконних посадових дій колишніх міністрів, головних управителів та інших вищих посадовців як громадянських, так і військових та морських відомств». Головою цієї комісії з правами замміністра юстиції був призначений адвокат Н. Муравйов, безпартійний соціяліст. Комісія мала суто юридичний характер. Її мета полягала в тому, щоб викрити злочини вищих представників царської влади щодо порушення низки державних постанов і тим самим додати юридичні підстави до мотивів усунення царського режиму. Слідчі матеріяли передбачалося опублікувати, для чого була потрібна попередня редакторська обробка. Таким чином, з початком травня 1917-го року на роботу до вищезгаданої ЧК на посаду редактора був прийнятий поет А. Блок.

У тому ж 1917-му році нарком освіти А. В. Луначарський запросив до Смольного представників інтеліґенції, які бажали б співпрацювати з молодою радянською владою. Прийшли: той самий поет-символіст А. Блок, футурист В. Маяковський, новатор В. Мейєрхольд, експресіоніст Н. Альтман та імажиніст Рюрик Івнєв (Михаїл Алєксандрович Ковальов). Пізніше Р. Івнєв став навіть особистим секретарем А. Луначарського.

«До речі — дуже характерна річ: величезна кількість всіляких невдах від мистецтва на високих постах Радянської Росії, — значив з цього приводу Г. Іванов. — Мабуть, не буде перебільшенням згадка про те, що вікопомний саботаж „всієї Росїі“ в 1917 році був перерваний, як вода рве греблю, саме цими людьми, котрі так довго й злісно чекали влади й сили, що „належали їм за правом“». Але не самої лише влади чи слави прагли інтеліґенти-невдахи, тікаючи під захист нової влади. Невтішну діягнозу їхньої попередньої діяльности поставив молодий лікар і майбутній письменник М. Булґаков у листопаді 1919-го року:

«Треба буде платити за минуле тяжкою працею, суворими злиднями життя. Платити як у переносному, так і в буквальному сенсі слова.

Платити за безум березневих ночей, за безум днів жовтневих, за самостійних зрадників, за розбещення робітників, за Брест, за безумне користування верстатом для друкування грошей… за все!

І ми заплатимо.

І лише тоді, коли буде вже надто пізно, ми знову почнемо щось створювати, щоби стати повноправними, щоби нас знову впустили у версальські зали.

Хто побачить ці ясні дні?

Ми?

О ні! Наші діти, може, а може бути, й онуки, оскільки розмах в історії широкий і десятиліття вона „читає“ так само легко, як окремі роки.

Тож ми, представники нещасливого покоління, помираючи жалюгідними банкротами, змушені будемо сказати своїм дітям:

— Платіть, платіть чесно і завжди пам’ятайте про соціяльну революцію!»

Пізніше для багатьох інтеліґентів в СРСР 1920—30-их років питання свідомого вибору стосунків щодо влади просто не стояло, оскільки дуже швидко виявилося, що це була «своя» влада: хамська, колективістська, бюрократична. Звісно, тій більшості протистояла інтеліґенція, що вряди-годи могла змінювати стратегію стосунків влади, як-от, наприклад, М. Хвильовий з його гаслом «Европа чи Просвіта?», висунутим в часі горезвісної «літературної дискусії», але вона завжди являла собою той самий «прошарок», тож історія в цей період аж ніяк не зупинялася.

У перші роки після встановлення радянської влади в СРСР і, зокрема, в Україні інтеліґенція розподілялася на дві категорії: стару й нову. Стара інтеліґенція, що утворилася ще до «революції», спочатку чисельно переважала, складаючи основну частину кваліфікованих кадрів. Її політично активна частина або загинула в роки громадянської