У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

Ситуація з інтеліґентською «роздвоєністю», політичною «короткозорістю» та «недалекоглядністю» була характерна також для УСРСР. «На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають — на гостроту зору. Найкращі слуги життя — засліплені і підсліпуваті. Вони бадьоро йдуть уперед, бо бачать те, що їм здається», — вважав В. Підмогильний, автор «симптоматичного» роману «Місто». Одним з таких, як на думку І. Бабеля, був А. Керенський, якого він зобразив в оповіданні «Лінія і колір».

«— Ви короткозорий, Олександре Федоровичу?

— Так, я короткозорий.

— Потрібні окуляри, Олександре Федоровичу.

— Ніколи.

Тоді я мовив з юнацьким захватом:

— Ви не тільки сліпий, ви майже мертвий. Лінія, божественна межа, володарка світу, вислизнула від вас назавжди. Ми ходимо з вами зачарованим садом, неуявним фінським лісом. До останньої хвилини ми не знатимемо нічого кращого. І ось ви не бачите закрижанілих і рожевих країв водоспаду, отам біля річки. Похила верба над водоспадом — ви не бачите її японського різьблення. Червоні стовбури сосон обсипані снігом. Зернистий блиск роїться в снігах. Він починається мертвотною лінією, приліпленою до дерева, і на поверхні, хвилястій, як лінія Леонарда, увінчаний відображенням палаючих хмар. А шовкова панчоха фрекен Кірсті та лінія її дозрілоі ноги? Придбайте окуляри, Олександре Івановичу, заклинаю вас.

— Дитинко, — озвався він, — не витрачайте пороху. Полтинник за окуляри, це — єдиний полтинник, що я збережу. Мені не потрібне ваша лінія, низька, наче дійсність. Ви живете не краще за вчителя тригонометрії, а я охоплений дивами навіть у Клязьмі. Навіщо мені ластовиння на обличчі фрекен Кірсті, коли я, заледве бачачи її, вгадую в цій дівчині все, що хочу вгадати? Навіщо мені хмари на цьому чухонському небі, коли я бачу бурхливий океан над моєю головою? Навіщо мені лінії — коли я маю кольори? Весь світ для мене — гігантський театр, в якому я єдиний глядач без бінокля. Оркестр грає вступ до третього акту, сцена від мене далеко, як уві сні, серце моє пухне від захвату, я бачу пурпурний оксамит на Джульєтті, ліловий шовк на Ромео і жадної фальшивої бороди… І ви хочете осліпить мене окулярами за полтинник…»

Сєрґєй Третьяков. Фото А. Родченка. 1928 рік

Загалом політична «короткозорість» була найбільш «помітна» в літературі 1920—30-их років. «Для психологічного роману головне — це людина не на своєму місці», — значив В. Шкловський у «Злочині епігона». «Він найупертіший хранитель сиґнатурок тих часів, коли роман писався і десять, і двадцять років, і коли поміщики ще каталися в бричках», — підтримував колеґу Н. Чужак в «Досвіді навчання у класиків».

Адже за «нових» часів залишалося чимало Манілових з «двоюрідного» люду Революції. «Існую на світі лише я, і моя тінь, і аркуш зі мною, і кішка, яку я хочу погладити. Решта — видумка письмаків, маніяків і вождів», — переконував Ю. Олєша. Зауважмо, що існували такі настрої за лефівських часів 1920-их, коли дореволюційна «поміщицька» дійсність була «шаблоном» і «болотом», які слід було всіляко «порушувати». У такий спосіб, як гадали теоретики ЛЕФу, буде знищена вікова межа між мистецтвом і дійсністю. Тепер стало можливим принципово нове мистецтво — «мистецтво-життєбудова». «Саме практичне життя мусить бути офарблене мистецтвом», — стверджував С. Третьяков. Розчинившись у «живому» житті, мистецтво мусило скасувати розподіл суспільства на творців і споживачів, як вважали діячі ЛЕФу.

Отже, поки теорія «мистецтво-життєбудова» не була майже забута наприкінці 1920-их, будучи заміненою на теорію «літератури факту», вищезгадані «двоюрідні» мрійники вважалися за неминуче явище перехідної доби. Таким «дозволеним» чином їхнє «радянське» антиміщанство несамохіть приймало форму богеми, будучи насправді вираженням тонкого, рафінованого егоїзму. «Двоюрідним» людям з офіціозу нової влади, так само, як «попутникам», треба було конче довести начальству, що ідеал, якому вони служать, є народним ідеалом. Ба більше того — що він має антиінтеліґентське спрямування. «У нас є спеціяльність — інтеліґент, — виголошував Ю. Олєша. — Це той, хто сумнівається, страждає, роздвоюється, бере на себе провину, розкаюється і точно знає, що таке подвиг, совість і т. п. Моя мрія — кинути бути інтеліґентом».

Отже, такими були намагання інтеліґенції стати на шлях соціялізму, долучитися до нового часу, відчути його ритм, стати корисним у побудові нового суспільства тощо. О. Мандельштам віршував з цього приводу: «Пора вам знать: я тоже современник, / Я человек эпохи Москвошвея, / Смотрите, как на мне топорщится пиджак, / Как я ступать и говорить умею! / Попробуйте меня от века оторвать, / Ручаюсь вам — себе свернете шею!»

До речі, щодо велемудрого лікаря М. Булґакова з його монархістськими діягнозами «новому» життю вільно буде зауважити те, як в його п’єсі «Дні Турбіних» (1926), розкритикованій пресою, але уподобаній І. Сталіним і через це з успіхом поставленій — на відміну від недодрукованого й затаврованого роману «Біла ґвардія» (1924), — авторове трактування «революційних» подій кардинально змінюється. І то лише за два роки, що відокремлювали в часі створення обох одіозних творів М. Булґакова! У виставі МХАТу за сценою співали «Інтернаціонал», але фінал «Дні Турбіних» і без цього акценту був очевидний: дехто з «монархістського» осередку героїв погоджується на участь у новій історичній п’єсі.

Таким чином, будучи замисленим М. Булґаковим як метафізичний, згаданий фінал переводив усю подальшу творчість опального автора до галузі конкретної історії, зближуючись із проблематикою радянської літератури 1920-их років. Найперший критик російської еміґрації в Париж поет Г. Адамович, зауваживши в «Днях Турбіних» толстовські впливи, був поблажливий у своєму відгуку 1927-го щодо М. Булґакова, зазначивши: «Але з височин, звідки йому відкривається вся „панорама“ людського життя, він дивиться на нас із сухуватою і доволі сумною усмішкою. Безперечно, ці височини настільки значні, що на них зливаються для ока червоне й біле — у кожному разі, ця різниця вже не має значення». Натомість другий критик і теж поет В. Ходасевич виявився більш прозірливим, зауваживши 1931-го року щодо роману «Біла ґвардія» М. Булґакова: «Отже, особистий моральний рівень людей, що складають білу ґвардію, доволі високий. Але ось тут, зазначивши це, автор завдає білій ґвардїі добре вирахуваного удару, цілком погодженого з тим, ще належить про неї говорити й думати в СРСР. Біла ґвардія гине ні тому, що складається з поганих людей з поганою метою, але тому, що жадної справжньої мети й жадного сенсу до існування вона не має. Така центральна, керівна думка