Українська література » Інше » У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

Читаємо онлайн У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко
генеральний секретар І. Сталін. Усі вищезгадані «непорозуміння» з приводу перекладів, мовного питання і будь-якої іншої «контрреволюції», звичайно ж, були забуті, адже головніше для української делеґації було вирішити нагальні матеріяльно-побутові проблеми. Наприклад, виклопотати в начальства технічне устаткування для щойно збудованого кооперативного письменницького Будинку «Слово» у Харкові. Тому запобігали перед всесоюзним начальством, як могли.

«Тепер іще запитання: — звертався І. Сталін до українських письменників, — чи погано перекладають російські літературні твори?» Гукали із залі: «Зовсім не перекладають, мало й погано». «Ви, товариші, очевидно, також гpiшите у цьому сенсі, — докоряв генсек. — „Бруски“ не читали, Коробова не читали, „Катя Долґа“ Коробова — не читали». Зала ворохобилась: «Ні, читали». Натомість І. Сталін не вгавав: «А, наприклад, Біль-Білоцерківського у вас, мабуть, через пиху не перекладають українською». Але й аноніми із залі не здавались, відчувши, що бити цього разу не будуть: «Кіршова „Рейки гудуть“ давно вже йдуть. „Розлам“ давно іде». Більше того, на питання І. Сталіна щодо стану справ у Галичині І. Кулик відповідає у тому ж вірнопідданському дусі, наслідуючи горезвісний стиль міністра Валуєва: «Але я хочу на одному моменті наголосити, щодо леґенди про галицьку мову. Це річ, що страшенно заважає працювати. Ніякої галицької мови, крім мови Шевченка, нема». І тому, коли із залі питаються, чому «стало майже за традицію в російській літературі виставляти українців якимись дурнями й бандитами, і в „Штормі“, наприклад, українця виставлено справжнім бандитом», генсек небезпідставно вирік: «Можливо. Але між іншим, це залежить також від вас».

Частина 5

УКРАЇНА Й ЕВРОПА

Візитери-невдахи, або Західні письменники у дзеркалі радянського аґітпропу

— Ось вони де в мене сидять, ці інтуристи! — інтимно скаржився Коров’єв, тицяючи пальцем у свою жилаву шию, — вірите, всю душу вимотали. Приїде й або шпигуватиме, як останній скурвий син, або ж примхами всі нерви вимотає: і те йому не так, і це не так!

М. Булґаков

Інженери людських душ усіх рівнів і ранґів за всі часи сталінського режиму мали точне уявлення про кількість і якість відданого їм на ідеологічне «форматування» континґенту. Так, в СРСР завжди існували ієрархічні списки власних, себто підконтрольних режимові мистців, а також закордонних, чи пак умовно контрольованих. У 1934-му році А. Фадєєв назвав радянських лідерів людьми, спаяними «виключно новим видом дружби — мужньої, принципової, залізної богатирської». Словом, з таких «дружніх» обіймів годі було вирватися у тому випадку, якщо режим зацікався чиєюсь особою в контексті розбудови соціялізму в літературі.

Партійно-бюрократичне бачення світу вимагало у згаданих інженерів людських душ усіх ранґів постійної інвентаризації й уточнення ноенклятурних героїв і персонажів діючого літературно-мистецького процесу як в СРСР, так і за кордоном. Щодня тривала робота з тотального бухгалтерського обліку й сортування мистців не згідно із їхньою мистецькою значущістю, а відповідно до партійної льояльности.

Швидко й безапеляційно розподіливши існуючий, а також організований в СРСР 1920-их років континґент мистців на пролетарські, селянські та «попутницькі» елементи, радянське ідеологічне начальство на деякий час зосередило свою увагу саме на західніх інтелектуалах. Отже, в графі «діячі культури» у Радянському Союзі 1920—30-их саме іноземні письменники-попутники виявилися в очах Кремля найбільш престижною номенклятурною категорією. Нова влада (не без підказки старих літературних «спеців») справедливо вважала, що західні інтелектуали, а також їхня дозована присутність при будуванні соціялістичного суспільства, стане безкоштовною реклямою СРСР на Заході, що довгий час пояснювало підвищену увагу установ сталінського режиму і його чиновників до закордонних працівників пера.

Отже, на момент скликання Першого з’їзду радянських письменників у серпні 1934-го року в СРСР був складений номенклятурний список іноземних літераторів, особливо важливих для радянського режиму, у культивуванні яких він був зацікавлений.

Між тим, до 1934-го року, вікопомного як Першим з’їздом радянських письменників, так і першими арештами українських літераторів, була ще одна нагода інвентаризувати західніх попутників, а саме під час святкування у 1928-му році сторіччя від дня народження Лева Толстого. На урочисте засідання урядового Толстовського комітету був запрошений весь дипломатичний корпус, акредитований у Москві, члени уряду СРСР і РСФСР, представники партійних, наукових і радянських організацій. Засідання відкрилося великою доповіддю А. Луначарського. Втім, явно пацифістська мелодика свята, створена не в останню чергу родичами письменника, а також ідеологічно-бюрократичні конфлікти в партійно-державному апараті між тодішнім наркомом освіти А. Луначарським і менш рафінованими чиновниками з Аґітпропу ЦК перешкодили успішно розіграти ідеологічну карту з використанням «дзеркала російської революції». Клясичний образ Л. Толстого як «матёрого человечища» (за висловом В. Леніна) вже не відповідав реклямно-комерційним вимогам продажу за рубіж результатів десятилітнього соціялістичного експерименту в Країні Рад.

Утім, тактичні негаразди з використанням іноземних попутників на Толстовському святі 1928-го року не відмінили наступальної стратегічної ініціятиви. Кожен з представників всесвітньої інтелектуальної еліти був узятий на облік у відповідних органах Політбюра, де краще за будь-яких літературознавців визначали утилітарну вартість того чи іншого західнього письменника. Так, після антираппівської постанови 1932-го року на міжнародному літфронті були зроблені організаційні висновки, в результаті чого культурно-аґітпропівський апарат відтепер став уникати послуг закордонних «пролетарських» авторів з Міжнародного бюра письменників для захисту культури або з Міжнародної асоціяцїї письменників, заснованих 1935-го року на Міжнародному конґресі в Парижі. І хоч до складу президії Міжнародного бюра входили А. Барбюс, Р. Ролян, М. Ґорький, Генріх і Томас Манни, Е. Форстер, А. Гекслі, Б. Шов, С. Люїс, С. Лаґерлеф і В. Інклан, тим не менш, увага радянського аґітпропу була зосереджена на всесвітньо визнаних письменниках, навіть якщо ті формально залишалися безпартійними попутниками. Тактика масових закупок іноземних талантів, завдяки яким вони ставали «видатними» у своїх «братніх» країнах, змінилась на стратегію вибору з самодостатньої, уславленої без радянської допомоги когорти авторів, та ще й не обов’язково приналежною до місцевих компартій, організацій Комінтерну і пов’язаних з ними асоціяцій і творчих спілок.

Герберт Велз

Слід зазначити, що Перший з’їзд радянських письменників 1934-го року, крім організаційного оформлення в єдиний колгосп усього піднебесного письменства Країни Рад, документально зафіксував наявність гурту інтелектуалів загальноевропейського, ба навіть світового масштабу, готових допомогти у справі розбудови соціялізму в літературах СРСР.

У резолюції Першого з’їзду, згідно з доповіддю К. Радека про міжнародну літературу, написаною, між іншим, А. Ждановим і відредаґованою Л. Кагановичем, було визначено кілька категорій західніх письменників, на які пропонувалося орієнтуватися владі. До першої належали гості, що були присутні на Першому з’їзді, чиї симпатії до СРСР, соціялістичного будівництва і нової культури високо цінувалися Москвою, а саме: данець Мартін Андерсен-Нексе, французи Анрі Мальро, Люї Араґон, Жан Рішар Блок, турок Якуб Кадрі Кара-османоґлу, німці Віллі Бредель, Йоганн Роберт Бехер, Теодор Плів’є, а також китаєць Ху Лань. Попри те, що друга, більш почесна й вагома для

Відгуки про книгу У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: