У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко
Будівництво соціялізму. Плякат Н. Котова. 1927 рік
У післявоєнні роки офіційне визначення «український радянський письменник» стало загальновживаним і збереглося до кінця радянських часів. Межа між «вітчизняним» і «закордонним» літературним процесом визначилася лише в середині 1920-их, коли від’їзд з СРСР в інші країни став вважатися за еміґрацію. Від цього часу інформація про українське зарубіжжя стає більш одіозною, а згодом і зовсім зникає, натомість за літературою в УРСР закордонні автори, звичайно ж, спостерігали. Втім, західні творчі здобутки до Країни Рад потрапляли, їх привозили різноманітними шляхами — від дипкур’єрських до письменницьких. Поки сталінська «залізна завіса» остаточно не перекрила доступ культурної інформації із Заходу, зарубіжні надходження ще мали своє авторство. Згодом «залізна завіса» стала зручним захисним механізмом для радянського «творчого» пляґіяту щодо західньої культурної (і не лише) продукції, адже можна було «позичати» будь-які ідеї без задньої думки про авторські права.
Так, автор слів до гімну радянської піонерії поет А. Жаров згадував: «Спеціяльним рішенням Бюра ЦК РКСМ „пропонувалося написати піонерську пісню — марш“. За порадою довелося звернутися до старшого товариша — Д. А. Фурманова. „Становище безвихідне!“ — сказав я йому мало не плачучи. „У більшовиків безвихідних становищ не буває!“ — відповів Фурманов. Пропозиція була така: відштовхнутися від чого-небудь вже відомого. Цілою компанією ми вирушили до Великого театру на Фауста, і там хтось звернув увагу на марш вояків: „Вежі, зубцями / нам підкоріться! / Діви-гордячки, / Нам посміхніться“. Кілька днів я блукав, скандуючи цей чотиривірш. Повторював я його доти, доки не написав інший — тим самим розміром: „Взвейтесь кострами…“ і т. д. Я запозичив, отже, з „Фауста“ лише ритмічний хід для свого тексту. А комсомолець Сергєй Дешкін, учень музичного технікуму, звичайно, позичив звідти ж музичний хід для мелодії, написаної ним на мої слова. Так народжувалась перша пісня юних піонерів нашої країни».
Так само безборонно переносився на радянський культурний ґрунт доробок західніх авторів, який привозив у Росію поет-культуртреґер В. Маяковський.
«Володя дуже часто їздив за кордон, — згадував фотохудожник А. Родченко в 1926-му році про вищезгадану „культурну“ місію В. Маяковського. — За мапою поїздок, яку зараз робить Варвара (Степанова. — І. Б.-Т.), з'ясувалося, що на рік він їздив по колу 4 рази. Але тоді це було мало помітно, що його нема в СРСР або в Москві. Точніше, зовсім не було помітно. Не було ніяких зборів, прощань, зустрічей, він так само продовжував друкуватися в газетах, надсилав вірші, а коли приїздив, то одразу ж виступав із доповіддю та новими віршами.
Він привозив цілі валізи журналів, каталогів, книжок. Усе це віддавав Осі (Брік. — І. Б.-Т.), тож в його кімнаті був цілий склад. Ми товклися в цій кімнаті, дивилися, сперечалися й будували пляни. Кімната Осі — це особлива кімната, тож треба її при музеї відновити.
Коли приїздив Володя, Ося страшенно пожвавлювався, він показував нам привезене, пояснював, перекладав і т. д. Натомість Володя продовжував бути таким, як завжди. Він нічого не розповідав, не показував, не сперечався. Ніби й не їздив нікуди й лише вчора тут сидів.
Зате — на виступах й у віршах інша справа.
Мені здавалося що вдома він саме тому й не розповідав, щоби не повторюватись і не втрачати настрою.
Ми вже звикли, що все розповість і розтлумачить Ося.
Після Осиного перегляду та використання в пресі всіляких новинок, журнали з книжками роздавалися за фахом — мені мистецтво й фото, Жемчужному — театр і кіно, Лавінському — скульптура та архітектура, ще й іншим — кому що треба.
Таким чином, і пресу, і нас Володя інформував щодо культури й мистецтва Заходу».
Александр Родченко й Варвара Степанова. 1922 рік
Як козаки до Сталіна їздили
И к нему, в его сердцевину,
Я без пропуска в Кремль вошел,
Разорвав расстояний холстину
Головою повинной тяжел.
О. Мандельштам
Тиждень української літератури в Москві, що тривав 5—15-го лютого 1929-го року, почався ще до його офіційного відкриття. 7-го лютого в ЦК ВКП(б) працювала нарада, на якій з доповіддю виступив Андрій Хвиля, доповнили його І. Кулик, С. Пилипенко та І. Фалькевич, голова Головліту України. Згодом, а саме 3-го лютого 1929-го року, в 2-ій годині дня, до Москви приїхало понад 50 літераторів і 12 представників світу мистецтв: П. Тичина, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Епік, О. Досвітній, О. Вишня, І. Микитенко, І. Кулик, Л. Первомайський, Г. Юра, Л. Курбас, О. Довженко та ін. Були відсутні політично неблагодійні «неоклясики», а також політично підозрілі письменники з об’єднання «Західна Україна». Гостей зустрічав П. Кєрженцев, завідувач відділу друку ЦК ВКП(б). Увечері того ж дня відбулося знайомство з письменниками в будинку Ґерцена за участи Б. Пільняка, І. Сєльвінського, В. Маяковського, А. Безіменського та ін.
Наступного дня в Будинку Спілок доповідав В. Коряк і виступав з привітальним словом А. Луначарський. «Смішно подумати, — манірничав Анатолій Васильович, — нам зараз набагато легше зазнайомитись із англійською літературою, аніж з такою близькою українською…» Звісно, Анатолій Васильович лукавив, адже нещодавно, а саме в березні 1927-го року на Шевченківському вечорі він виголосив, що українська мова не пристосована до вимог культури і в минулому існував лише один великий клясик — Тарас Шевченко, якого нині наслідує самий лише одеський поет Едуард Багрицький. Але не менш «забудькуваті» виявилися члени делеґації українських письменників, яким добре було знати про нещодавнє непорозуміння, що сталося між М. Ґорьким і О. Слісаренком.
Отже, з історії знати про дещо перекручений факт того, як у 1926-му році письменник О. Слісаренко, на той час редактор видавництва «Книгоспілка», звернувся до М. Ґорького з пропозицією скоротити для молоді й, переклавши українською, видати його повість «Мати». Відповідь з острова Капрі, де натоді сибаритствував Ґорький, була така: «Шановний Алєксєй Алєксєєвіч (хоч по батькові Слісаренка звали Андрійович. — І. Б.-Т.), я категорично проти скорочення повісти „Мати“, мені здається, що й переклад цієї повісти українською говіркою так само не потрібен. Мене дуже дивує той факт, що люди, маючи одну й ту саму мету, не лише затверджують різницю між говірками — намагаються зробити з говірки „мову“ — але ще й пригнічують тих великоросів, які виявилися меншістю в межах даної говірки».
Лист М. Ґорького, що надійшов до «Книгоспілки», став відомий широким письменницьким колам, і, зокрема, М. Хвильовий у своїй статті «Україна
