З мапи книг і людей [Збірка есеїстики] - Оксана Стефанівна Забужко

аромат антикварної крамнички — чи, коли завгодно, як здорова селянська свіжість Кірстен Данст (декадентськи-субтильна врода Шарлотти Гінзбурґ неминуче знизила б цю роль до напівпародійного ретро в дусі Belle Epoque — а от схожа на пейзанку з радянського/нацистського плаката білява валькірія з насилу впханим у декольте життєствердним бюстом самим своїм виглядом заперечує версію про душевну хворобу й свідчить, що режисер із нами не жартує, а, чого доброго, навіть натякає, що і його, режисерові, депресії — то також передчуття: може, навіть планети Нібіру…). «Ідеологічно» я можу скільки завгодно невдоволитися таким рішенням, але на емоційному рівні нічого з собою не вдію: воно мене розчулює — нагадує мені мої дитинство й юність. (У моєму першому «дорослому» оповіданні, написаному в двадцять років, героїня також була художниця, заробляла арт-дизайном і страждала від нервового заламання, а на репліку свого бойфренда: «Ти істеричка, тебе треба показати психіатру», — вигукувала з рішучістю, на яку може дозволити собі тільки молодість: «Я сама знаю, чого мені треба, може, це вас усіх треба показати психіатру!» — і цей рядок подобається мені й досі.) І взагалі, мені легко ідентифікуватися з Джастін, бо я «нею була»: у 1984—1985 роках — власне, аж до самої весни 1986-го — мене теж переслідували, в снах і наяву, як кадри з невідомого фільму, образи-алюзії до якоїсь незрозумілої, ледь не вселенської катастрофи, особливо настирно — візія пустого міста: цілого й неушкодженого, але такого, з якого невідь-куди й невідь-чому зникли люди… Кілька віршів, породжених цією візією, я опублікувала вже після 1986-го як буцімто «чорнобильський цикл», наліпивши на них заднім числом підхожі заголовки (як-от «Прип'ять. Натюрморт»), — і більше до цієї теми не верталася. Так і вийшло, що все, що я спромоглася написати про Чорнобиль, було написано до Чорнобиля, — а на те, що настало потім, уже «не було слів».

Якщо відкинути емоції, в сухому залишку я вдячна фон Трієрові (і віддала б йому, аби моя воля, всі можливі нагороди!) за найпереконливішу екранізацію істинно трагічного відкриття, пережитого нами в травні 1986-го: що наша цивілізація до ідіотизму неспроможна не то реаґувати на смертельну загрозу, а навіть її  в п і з н а т и, коли вона «вже тут», — і що найадекватніший (найменш спрофанований) інструмент пізнання, який нам залишився, — інтуїція, — є в цій цивілізації безнадійно змарґіналізованим і ні на що не придатним. Потверджую: саме так і було. З одним суттєвим уточненням: передчуття, подібні до моїх, як виявилося згодом, мала в ту саму пору ціла купа людей, геть далеких од мистецтва (а фахівці, втаємничені в реальний стан справ на ЧАЕС, і без всякої «містики», прямим текстом били на сполох, одна така стаття навіть прорвалась була в пресу за місяць до аварії[83]!), так що пишатися тут особливо нічим — як казали древні, «дух літає, де хоче». Не буває «грому з ясного неба», кожну катастрофу, тим більше такого масштабу, неодмінно супроводжує якийсь попередній «інформаційний гул», просто в сучасного суспільства на такі речі «відімкнено слух» (утім, якщо згадати долю Кассандри, то, схоже, і в тих суспільствах, де прогнозування було інституціоналізовано значно краще, зі слухом теж траплялися проблеми…), — а проте на індивідуальному рівні відповідними «рецепторами» всі ми оснащені незгірше од коней Клер (ба й ліпше: тварини у фон Трієра тупуваті!), — рівно тією мірою, якою залишаємося не тільки дітьми цивілізації, а й дітьми природи. Одинока в цьому сенсі різниця між «митцями» й «немитцями» — та, що перші професійно приділяють своїм відчуттям більшу увагу, ніж решта «двоногих без пір'я», і спроможні їх до тієї решти донести — написавши, наприклад, вірш або знявши кліп. Але це не привід уважати всіх, хто такої змоги позбавлений (приречений на невимовний досвід!), нечуственними дровиняками — й пісяти їм у їхні лунки для ґольфу: мовляв, я говорив був до вас, але ви не чули (Ісая 65, 12), — так пропадайте тепер ік лихій годині, раз ви такі.

Залишмо в спокої Ваґнера й німецьких романтиків — через XX століття віра в митця як «світського спасителя» перейшла й дісталася наших днів уже не з німецьким, а з російським паспортом. Я ще застала її наживо, можна навіть сказати, була в ній вихована (вся історія радянської імперії — то, не в останню чергу, історія російської літератури та її змагань із комуністичною ідеологією за місце «світської церкви»!), — а рештки цієї віри й досі живі на пострадянському просторі: так відплив залишає по собі калюжі, в яких продовжують заклопотано роїтися рибки, не підозрюючи, що море вже пішло. У фон Трієра ця віра мусить бути від Тарковського (від своїх учителів ми переймаємо, як і від батьків, не тільки те, що нам подобається, а й те, чого не помічаємо, одним «генетичним пакетом»), — той теж у ній виріс, але зумів вирости і «з неї», залишивши її позаду ще з «Андрєєм Рубльовим». (До речі, ідея «зняти фільм за Апокаліпсисом Івана Богослова» первісно теж належала Тарковському — а це, завважу, зовсім не те саме, що зробити «Івана Богослова» арт-директором рекламної аґенції!) Десь на етапі між «Солярісом» і «Сталкером» Тарковський написав був у щоденнику, що його вже цікавлять виключно «чудеса» — читай: випадки прямого втручання «вищого розуму» в сценарій земної драми, а це вже той масштаб духовних запитів, якого самим лиш «культом великої російської літератури» не задовольнити. «Сталкер», дарма що один із «найлітературніших» фільмів в історії кіно (нині на екрані вже ніхто не провадить таких вишукано багатослівних, неквапних і нескінченних, як звук всюдисущої води за кадром — хлюп, хлюп, хлюп, кап, кап, кап, — філософських бесід — наче в діалогах Платона або в романах Достоєвського…), став, по суті, остаточним розривом режисера з базовою системою цінностей радянського інтеліґента, зокрема з вірою в те, ніби можна «врятувати світ» (у популярнішій, локальній версії — реформувати імперію на «соціалізм із людським обличчям») засобом тих духовних ресурсів, на які Захід (і Росія вслід за ним) в останні двісті років робив головну ставку: ні Вчений («розум»), ні Письменник («краса») до магічної Кімнати (попередниці «магічної печери» тьоті Джастін?) так і не вступають, і єдину надію на майбутнє режисер вбачає в «мутації» (доньці Сталкера) — цебто, в переродженні людства.

Тут нотабене. У Тарковського це, властиво, цитата — чи, точніше, перегук, підхоплення колись увірваної нитки. «Сталкер» вийшов на екрани в травні 1980 року, — а за 53 роки перед тим (знову ці 53!), у 1927-му, з'явився на світ геніальний, маркантний для всього українського «Розстріляного Відродження» (і цілого радянського театрального