З мапи книг і людей [Збірка есеїстики] - Оксана Стефанівна Забужко
— Людство — це рак планети, — сказав мені в ті дні мій коханий (ми одружилися через кілька місяців і прожили в шлюбі ще майже сім років, але, здається, ніколи не любили одне одного так, як тієї весни). Коханий був фізик і сприймав усе, що діялося, зі спокійним, розважливим фаталізмом — продовжував, наприклад, викурювати свою пачку цигарок денно, бо, за його словами, при тій «таблиці Менделєєва», яку отримували наші легені, різниця між курінням і некурінням уже нічого не важила, і на черги, що гарячково вимітали з аптек усі «чорнобильські плацебо», від спирту до активованого вугілля, дивився приблизно таким поглядом, як у «Меланхолії» Джастін — на свою сестру Клер, коли та в паніці намагається втікати кудись галасвіта; на диво, саме таке наставлення й було єдино помічним (тут Л. фон Трієр угадав правильно!), бо принаймні втримувало тебе при контролі над власним глуздом. — Рак планети, її генетична помилка — от хто ми насправді.
Це вперше я почула тоді ці слова, нині розтиражовані сотнями екологічних сайтів до рівня банальности. У Києві 1986-го вони не звучали банально — і не потребували посилань на першоджерело (якого я, між іншим, не знаю й досі!). Вернадского ми тоді, звісно, не читали, за радянських часів він узагалі був в Україні персоною нон-ґрата («гетьманець», «самостійник», який, як і більшість інтелектуальної еліти його покоління, мусив, щоб жити й працювати, назавжди виїхати з України, де його навіть як засновника Української Академії Наук не згадувано!), — але сама ідея «живої планети» як єдиної екосистеми, своєрідного «розумного організму» настільки органічно випливала з усієї української інтелектуальної традиції з її кількасотлітнім, від бароко й Сковороди, холізмом і пантеїзмом, «Космічним оркестром» молодого Тичини й «Зеленою Євангелією» Антонича, що й без книжок було очевидно: якийсь фундаментальний — космічний, авжеж! — природний закон людство таки порушило. І, що найжахливіше, сталося це не сьогодні й не вчора.
«В усякому разі, коли я, сидячи в цьому номері готелю, бачитиму, що світ руйнується, я скажу без жалю, що нічого кращого людство не заслужило».
Це не героїня Ларса фон Трієра говорить своїй сестрі з екранів 2011-го — це запис у щоденнику Олександра Довженка, датований листопадом 1945-го. З київського травня 1986-го між ними ясно видно прямий зв'язок, майже за біблійною логікою «хто-кого-породив». За бажання можна звідси виснувати оптимістичне припущення, що всяка правда, вже наявна в «колективному розумі» людства, таки рано чи пізно його опанує. І що все питання тільки в тому — рано чи пізно?..
***
Здається, я ще не пояснила найголовнішого. Найголовніше полягало в тому, що в травні 1986 року столиця одного напівзабутого народу, місто, зване в східнохристиянській традиції «другим Єрусалимом» і, за аналогією з першим, теж уважане «вічним» (початки невідомі, засновники легендарні, неперервної історії — щонайменше п'ятнадцять віків), ціле разом водночас відчуло себе с м е р т н и м — і кілька тижнів, мов стявшись у кулак, жило в цьому стані. Всі описані в стресології послідовні фази людської реакції на катастрофу («Не може бути!», «Як таке могло статися?» і «Чому я?») кожен, звісно, переживав по-своєму, але суб'єктом страждання було все-таки «ми»: «ми»-місто, «ми»-народ і — дальшим планом, але невідворотно — «ми»-людство й «ми»-життя[80]. Жодні аналогії тут непридатні, і власне це я й називаю жахом, можна навіть з великої літери — Жахом: відчуття, що кінець світу вже настав, тільки ми про те довідалися надто пізно. Історія скінчилась, залишилася фізика: порожні, сяючі мокрим блиском вулиці, нестерпно квітучі сади й парки (місця підвищеного радіоактивного фону!), наглухо позачинювані вікна, що також сяяли проти сонця суцільним блиском, як більма наглої сліпоти (як прообраз наших сьогоднішніх «чорнобильських катаракт» і ранніх глауком…), — планета без людей, світ, який ми, вимивши й причепуривши, лишаємо після себе, от тільки — кому?.. Якби серед білого дня де-небудь на вулиці висадились інопланетяни, ніхто б не здивувався. Принаймні це відповідало б знаним із попередньої доби законам композиції: хоч якась розв'язка.
Але інопланетян не було.
Ми, ті, хто не зміг виїхати (а були й такі, що не схотіли, вирішили залишитися «зі своїм містом», як ті чорнобильські самосели, — в кожному разі, до тих, хто штурмував вокзали і в паніці втікав світ за очі, загальне ставлення було трохи зневажливе, виняток робили лише для батьків із малими дітьми, хоч, може, тут важило ще й те, що виїхали-то насамперед ті привілейовані, «номенклатура», достоту як це було і в перші дні війни…), — ми збиралися за наглухо зачиненими вікнами, пили наше «протирадіаційне» каберне (йодистого кальцію однаково не було в продажу!), хрипкими, «йодистими» голосами старих силікозників переповідали собі чутки, анекдоти й сороміцькі віршики («Українці — горда нація, нам до с…ки радіація!», «На городі оре трактор, за селом горить реактор, а як з х…м щось не те — викликайте МАГАТЕ!»), дивилися з-за чисто вмитих шиб на своє місто — найпрекрасніше місто в світі! — і час від часу примовляли: «Хороший був город!», — дотеп, який у всякому товаристві незмінно викликав сміх, хоч би скільки разів його повторювано: чутки про ймовірну евакуацію Києва, вслід за Прип'яттю, кружляли вельми настирливо (як стало відомо вже після розпаду СРСР, такий варіант «у верхах» справді розглядали!), а якийсь час над містом висіла ще й загроза витоку зі станції радіоактивних вод та потрапляння їх у Дніпро, — в перспективі, отже, зараження цілого чорноморського басейну, і що ж нам було робити, як не сміятися, — не Ваґнера ж, справді, слухати?.. (Де можна слухати Ваґнера без істерики, там ще не є так зле!)
Тут нотабене: у фон Трієра ніхто н е с м і є т ь с я, к о л и с т р а ш н о, і
