З мапи книг і людей [Збірка есеїстики] - Оксана Стефанівна Забужко

аванґарду 1920-х) трагедійний ґротеск, предтеча театру абсурду — драма Миколи Куліша «Народний Малахій»: як показалося з часом — найточніше і найдалекоглядніше пророцтво про майбутнє радянської цивілізації. Герой Куліша — не митець і не вчений, а «маленька людина», провінційний поштар, що два роки провів, замурувавшись у комірчині, як ченці-ісихасти, обчитався марксистської літератури і дійшов до «комуністичного одкровення»: для перемоги революції потрібна «негайна реформа людини»! (У Тарковського «реформована людина» володіє телекінезом, у Куліша, чи то пак його героя, вона здатна навіть літати![84]) Із цим «проектом» герой вирушає в столицю, до уряду, — і проходить по тих колах соціального пекла, котрі невдовзі стануть у тоталітарних режимах найбільш символічно-репрезентативними: Рада Народних Комісарів (бюрократичний апарат) — тюрма-божевільня з санітарами-наглядачами (без коментарів!) — і підпільний бордель, де й зосереджено істинні цінності «нового» суспільства: гроші й насолоду (те, що сповна вийшло на яв уже аж після розвалу СРСР). Діагноз безпомильний, тим разючіший, що поставлено його було за кілька років до початку масового розгортання «реформ людини» за Сталіним (котрого самого можна розглядати як моторошну пародію на Кулішевого Малахія, «анти-Малахія», — втім, як і Гітлера). Із початком сталінських «реформ» виставу було знято з репертуару, драматурга й режисера, вкупі з цілою їхньою ґенерацією, розстріляно, а п'єсу заборонено аж до кінця 1980-х (навіть у найліберальніші роки СРСР, коли «посмертно реабілітованого» Куліша ставили й на московській сцені, де його міг бачити Тарковський, про «Народного Малахія» згадувати було зась, — апокрифічна вистава жила в театральних і кінематографічних колах в усному переказі). Тим заворожливішою бачиться ця внутрішньо «заримована» хронологічна рамка — з «Народним Малахієм» на вході й «Сталкером» на виході: ніби в проміжку між цими двома великими художніми прозріннями історичний час був «звихнувся», описав кружну петлю — і, виснаживши всі свої резерви, повернувся, вже на іншому рівні, до «точки звиху»: так, «реформа людини»! — радикальна ціннісна переорієнтація («перестройка», хоч як іронічно це звучить після профанної політизації терміна[85]!) людської свідомости в масштабі всього виду, подібна до тієї, що індивідуально досягається сьогодні тільки моральним надзусиллям чи тими-таки релігійними практиками, — іншого способу зупинити запущений людством самогубчий маховик немає, «не всі ми заснемо, та всі перемінимось» (1 Кор. 15, 51), а якщо не перемінимось, то, як рак, зжеремо планету й себе з нею…

Як видно з цього сюжету, дослухатися до митців часом таки варто, особливо коли вони йдуть урозріз із панівним дискурсом своєї доби. «Сталкер» Тарковського означив кінець СРСР «в духові». у 1980-му цього ще, звісно, ніхто не розумів, але відчувати відчували: я була тоді вже студенткою й добре пам'ятаю, як негадано-різко цей фільм (котрий цензорам, певно, мусив здатися безвинно-артхаузною sci-fi-нудотою) розколов аудиторію — захоплюючи «антирадянщиків» і дратуючи «совків», причім і тих, і других не так навіть якимись конкретними ідеями, як геть іншою, ніж та, до якої всі ми звикли, чуттєвістю, аж до темпоритму включно (хлюп… хлюп… хлюп… кап… кап… кап…). Від цього фільму не можна було відмахнутись — у ньому був той елемент чесного проповідницького патосу (в наступних роботах Тарковського, «Ностальгії» й «Офірі», він уже відкрито стає сюжетотворчим), на який собі сьогодні вже не дозволить жоден митець, що претендує на успіх[86], — фільм вимагав од глядача бути серйозним. «Що він од мене хоче? — пригадую, обурювався на адресу Тарковського мій однокурсник, якого я доти мала була за «вільнодумного інтелектуала». — Щоб я занурився в себе й медитував на те, як троє дядьків три години йдуть посіченою місцевістю? А якщо я не хочу занурюватися в себе? Якщо мені там — по коліно?..».

Це вперше я була зіткнулася з тим, що мистецький твір може викликати суто ірраціональну, фізіологічну аґресію, як запах чужого (можна собі уявити, як ненавиділи в Трої Кассандру!). Пояснення цьому феномену несподівано отримала вже в 2000-х, із уст одного з наших політиків, який пропонував мені змінити письменницьке бюрко на депутатське крісло, а на моє заперечення, що мене цілком задовольняє й та форма «влади» (його слівце!), котру дає література, відповів із поблажливістю чоловіка, звиклого керувати світом: «Хто ж вам дозволить  п е р е п р о г р а м о в у в а т и  л ю д е й?» — формула, од якої я ледь не закричала: «Еврика!», мов той Архімед у ванні. Тарковський своїми фільмами саме це й робив — «перепрограмовував»; звідси й спротив. А рівно через шість років, у травні 1986-го, виявилося, — що готував. І що іншої мови, ніж та, яку він знайшов у «Сталкері», аби витримати те, що на нас звалилося, і не збожеволіти, як Джастін, у нашому культурному багажі — нема, не існує. Не було прецедентів.

За одним, правда, винятком. Я його тут уже наводила, насампочатку:

«І затрубив третій янгол — і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин…»

Хто перший згадав цю цитату в країні, де Біблія офіційно вважалася «антирадянською літературою», а її зберігання — кримінальним злочином, — цього вже, боюся, не встановити жодному історикові. А шкода: вибухова сила цього відкриття вартує принаймні внесення його в підручники. Десь на другий тиждень після аварії весь Київ уже знав, переказував з уст в уста, як перші християни вість про Христове воскресіння: чули? вже знаєте? про Чорнобиль написано в Апокаліпсисі!.. Пишу про це без тіні іронії — вістка справді була з тих, що «зміцнюють на духові»: в пустці тотальної невідомости, де головною психологічною реальністю стало безстрокове чекання кінця, в кращому разі — на науку решті людства, якщо те заціліє («наука вимагає жертв»!), отримати для того, що з нами сталося, ім'я, освячений тисячоліттями культурний код, який одразу вписував наш досвід у якийсь глобальний, загальнолюдськи-трагічний сценарій і надавав йому  с е н с у, було не просто полегкістю — то був перший крок до приборкання хаосу. Українські поети, яким іще місяць перед тим редактори нещадно викреслювали з віршів будь-яку «релігійну» лексику (в Росії таке було дозволено, у нас — ні), дружно заголосили лексиконом біблійних пророків, і не було вже такої сили, що могла б їх стримати: якось водномить, легко й природно в культуру повернувся насильно, з кров'ю наших попередників витятий із неї християнський пласт. Тільки він і виявився «врівень» нашому тодішньому почуттю кінця історії: без нього території «нового жаху» культура «не брала» — «зашкалювала», як 20-мілірентґеновий дозиметр у зоні реактора[87].

По суті, це була та сама «революція дискурсу», до якої раніше самотужки дійшов Тарковський у «Сталкері» — випередивши нас і освітивши променем