З мапи книг і людей [Збірка есеїстики] - Оксана Стефанівна Забужко
У всьому цьому, далебі, не менше «від Антихриста», ніж в однойменному фільмі фон Трієра. А такі «вправи на самогубство» безслідно не минаються: тінь смерти накрила й «Землю», дарма що, за авторським задумом, то вже мав бути «гімн новому життю» (досить дивний «гімн» — що починається смертю діда, а закінчується похороном онука!). Аґітпропівська «похвала трактору й аероплану» обернулася в Довженка (він таки був генієм!) трагедією м у ч е н о ї ж и в о ї м а т е р і ї: від хвиль, гнаних вітром по лану пшениці (чи не найчастіше тиражована довженківська «цитата»!), до кадру, цілком заповненого елеваторним зерном, підозріло схожим нині на «піксельне» в моніторах комп'ютерів, відбувається, справді, її, матерії, розщеплення — до атомарного рівня. Довженко просто переніс на екран те, що відбувалось у його власній душі, показав її розпад — у повній, за Сковородою, єдності «мікрокосму й макрокосму». «Старі любові» йшли під ніж, як під трактор, «музика сфер» рвалася, «космічний оркестр» переходив у какофонію. Навіть еротика — за задумом, здорова, селянська, жодного тобі «декадансу»! — виглядає в «Землі» вже по-трієрівськи «танатичною» (одна з перших у європейському кіно сцен «ню» — гола, з розпущеним волоссям Галя, що під час похорону Василя біснується в себе в світлиці, трощачи здерті зо стін ікони, — це вже не з психіатрії, радше з метафізики, до якої фон Трієр, на щастя, не доходить: відьмацьке «викликання демонів» за Гоголевим «Вієм»). А вже в ретроспективі історичного контексту всі ті тривожні вібрації, з яких зіткано художню тканину фільму, читаються як пряма мова доби грядущих катастроф: дід перед смертю просить «чогось із'їсти» — і впускає яблуко (скільки таких дідів за три роки конатиме з цією самою просьбою на устах?), труну онука проносять під яблунею — і по губах небіжчика треться обтяжена плодами гілка: будуть плоди, та не буде кому їсти — це вже «зона»: наша сьогоднішня, 30-кілометрова… Знову «передчуття»?
Гадаю, розгадка «таємниці Персефониного зернятка» в тому, що «Земля» — фільм насправді релігійний: н е о п о г а н с ь к и й. Це відповідь Довженка на головне екзистенційне питання, яке його, вочевидь, під ту пору ще турбувало: чи є життя після смерти (воздаяння)? — і відповідь рішуче негативна: немає, нічого немає й не буде, крім самої Землі, вічного колобігу матерії, зміни форм, — одне вмерло, друге народилося, діти «ростуть, як хліб у полі», мертві з того світу не приходять, тож нічого ворушити могил, Галя заспокоїться й знайде собі іншого («Ви можете знову виходити заміж», — такими словами в НКВД в 1930-х сповіщали дружинам в'язнів про смерть чоловіка), і взагалі, краще бути живим деревом, ніж мертвим комсомольцем (у чому й мав полягати пафос «проїзду» яблуневої гілки по губах мерця)… Із такою вірою, при деяких моральних над собою зусиллях, можна, в принципі, перетривати і Голодомор, і Аушвіц, і ҐУЛАҐ (звісно, поки те все не стосується тебе особисто!), — і тільки з появою в небі мертвотно-синього сяйва зорі Полин відкрити, що вся ця «самсара», на яку був увесь час легковажно покладався («Баби нових народять!» — сказав Сталін у 1937-му — й заборонив аборти, «Вернуться лелеки в Чорнобиль!» — бадьоро оголосили московські ЗМІ в травні 1986-го, але кампанія під цим гаслом уже захлинулась…), — виявляється, може бути й не «вічна». І що ти сам цілий час її вбивав — оцю саму свою землю і вбивав, сам того не тямлячи: тим, що, за логікою ракової клітини, послідовно відмовляв своїй душі вільного обміну зі світом головною речовиною життя — любов'ю. Перекривав їй у собі канал за каналом. Ти с п і в у ч а с н и к — у тому, що Земля «згіркла», є частка й твоєї вини.
Аж до такого радикального висновку сам Довженко не дійшов, не встиг. Тарковський продовжив із тієї точки, на якій Довженко зійшов із дистанції. Він уже знав, що Земля «не вічна» (Довженко ще знімав фільм про культового сталінського селекціонера Мічуріна, якому належить популярне свого часу гасло: «Ми не можемо ждати милостей від природи, взяти їх — наше завдання»; покоління Тарковського — покоління Карибської кризи й безумних ядерних перегонів «холодної війни» — вже жартувало гірким перифразом: «Ми стільки взяли від природи, що більше не можемо ждати од неї милостей!»). Тож у Довженка Тарковський вчився не тільки «мови пейзажу». Головний зміст його ціложиттєвого, від «Іванового дитинства» до «Офіри», діалогу з Довженком складає нещадна внутрішня п о л е м і к а з учителевим неопоганством, як у Данте з Вергілієм, — і п о д о л а н н я вчителевого неопоганства, теж по-своєму «дантівським методом»: пройти, вслід за вчителем, крізь пекло наскрізь і вийти з нього — в простір, учителеві вже не доступний: туди, де спасаються (і «спасають світ»!) уже не тим, що ще щось узагалі на цій Землі люблять (наприклад, дитинство — своє, як у Довженка, а чи своїх дітей, як у фон Трієра), — коли хвороба входить у «полинну» фазу, цього вже замало! — а тим, що свідомо перекривають собі канал в и н а г о р о д и за свою любов — віддають довженківське «яблуко» із саду земних утіх назад ненадкушеним.
Концепт офіри (зречення, «аскези»), що до нього Тарковський прийшов в останні роки, — це зовсім не данина традиційному російському «богошукацтву», як нерідко заведено вважати (в «Офірі» Тарковський уже не «російський режисер», а вперше — наднаціональний, «культурно екуменічний»), — це новий, на противагу неопоганському, «символ віри» для доби техногенних катастроф, що його з однаковою підставою можна назвати і «неохристиянським», і «необуддійським», і «неогностичним», і навіть, коли завгодно, «неозороастрійським»: рецепт збалансування порушеної людством «духовної екології», за бажання цілком піддатний і суто сцієнтистському тлумаченню. Відомо ж бо, що кожна здорова клітина в організмі працює і «на вхід», і «на вихід» — одночасно і віддає поживу, й одержує її. Ракова — заражена «меланхолією» безвихідного індивідуалізму — «божеволіє» й хоче тільки одержувати, працює на власне «я». Коли планета Земля, вражена вибуховим розростом такого «онколюдства» (де «кожен хотів добра, але тільки для себе»), починає перетворюватися на планету Полин (у кінцевій перспективі — на ядерну пустелю), то кожна здорова клітина має змогу «направити» порушений «обмін речовин», перейшовши в режим роботи, прямо протилежний «раковому»: відмовившись брати від організму поживу — й
