Метаморфози - Публій Овідій Назон
411 Там і жила-бо й саме джерело взяло назву від неї —
412 Вродою перша між німф у Сіцілії всій Кіанея.
413 Ось їм назустріч по пояс вона піднялася із хвилі
414 Й тут же, впізнавши богиню, — «Не пройдете далі! — гукнула,—
415 Зятем Церери не бути тобі проти волі богині!
416 Не викрадати — просить її мав ти! Коли щось велике
417 Зрівнювать можна з малим, то й мене покохав мій Анапіс,
418 Я не зі страху, одначе, побралася з ним — добровільно».
419 Мовила — й, руки рішуче розклавши, йому на дорозі
420 Стала. Скипів тоді гнівом Сатурній і громоподібним
421 Голосом крикнув на коней жахних, а тоді, замахнувшись,
422 Кручене берло владиче правицею, що було сили,
423 Кинув у вир — і земля сколихнулась, і в Тартар одкрила
424 Шлях, і в безодняву цю стрімголов понеслась колісниця.
425 А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву,
426 Біль затаївши в душі за таку неповагу до себе,
427 Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами:
428 В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно,
429 Вже переходить сама; омліваючи, тоншає, м'якне,
430 Гнуться у неї кістки, свою твердість утратили й нігті.
431 Те, що тендітним було, в першу чергу водою спливає:
432 Синяві пасма волосся, і пальці, і ноги, і стопи;
433 Потім, коли вже кінцівок не стало, в холодні потоки
434 Вся обернулася: спина, й боки, і рамена, і груди —
435 Никне уся на очах, гомінкими збігає струмками.
436 Врешті, й у жилах незвично тонких замість крові живої —
437 Ллється вода; вже нічого нема, чого б можна торкнутись.
438 Ось уже мати журна побивається в пошуках доні:
439 Марно всі землі довкіл, всі глибини, яри оглядає.
440 Тож ні росистоволоса Аврора ніколи не бачить,
441 Щоб опочила вона, ані Веспер: палкі смолоскипи,
442 В полум'ї Етни запалені, в руки вхопивши, стрімливо
443 Через імлисту пітьму поривається, зблідла, бентежна.
444 Й знов, коли вигулькне день, погасивши зірки, — ненастанно
445 Доню шукає вона — від заходу сонця й до сходу.
446 Втомлена, спрагу відчула нараз, але жоден струмочок
447 Уст їй тоді не змочив. І тут вона вгледіла хижу:
448 Крівля солом'яна, двері низькі… Постукала. Звідти
449 Вийшла бабуся. Побачивши спраглу богиню, дала їй
450 Кухоль напою солодкого (ним підливала ячмінну
451 Кашу), та, поки богиня пила, появивсь перед нею
452 Хлопець зухвалий з лиця. Усміхнувсь: он яка, мов, захланна!
453 Гнівом богиня нараз пройнялася й, до дна не допивши,
454 Хлюпнула з кухля водою з ячменем нахабі в обличчя.
455 Плямами лиця взялися, де руки були в нього щойно —
456 Ноги тепер, і хвостом закінчилися змінені члени.
457 Й тут же він тілом новим, щоб не міг заподіяти шкоди,
458 Вмить скоротивсь — і в малесеньку ящірку перетворився.
459 З дива не сходить стара, і ридає, й торкнутись готова
460 Чуда цього, та воно пропихається, звинне, в щілинку;
461 Назва ж його викриває той сором і цятки на тілі.
462 Скільки земель обійшла, скільки вод озирнула богиня,
463 Довго було б повідать. Навіть світ їй тісним видавався.
464 От і в Сіканію знов повернулась; а там, невсипуща,
465 До Кіанеї прийшла. Кіанея ж — водою спливала,
466 Тож не могла сповістить, хоч і прагнула: жодного слова
467 Без язика та без уст не вдалось їй, сердешній, зронити.
468 Знак очевидний, проте, подала: показала Церері
469 Барвний дочки її пояс, що й досі на хвилі священній
470 Легко погойдувавсь там, де загублений був ненароком.
471 Щойно богиня впізнала його — зрозуміла, що доню
472 Вкрадено; стала в розпуці волосся нечесане рвати,
473 Бити долонями в груди свої почала раз од разу.
474 Все ще не знала, однак, де дочка. Проклинає всі землі:
475 Ви, мов, невдячні й плодів, мого щедрого дару, негідні!
476 Лає Трінакрію передусім, де пропащої доні
477 Вгледіла слід. Ось тоді вона в шалі ламає плуги всі,
478 Що борозну там вели, запалавши однаковим гнівом
479 На рільників і волів, повбивала їх; нивам звеліла
480 Занапастити посів, а сама зіпсувала насіння.
481 Ось і родючість полів, землі неосяжної гордість,
482 Стала лиш словом пустим: ледь зійшовши, посів загибає.
483 То його спекою зсушить дотла, то сльотою розмиє.
484 Шкодять і зорі, й вітри; зерно посівне поїдають
485 Завжди голодні птахи. Кукілем червонавим, будяччям
486 Геть заросли пшениці, заглушив їх бур'ян розбуялий.
487 Тут із елейських вод чоло підняла Алфеяда.
488 Мокре волосся з-перед очей відгорнувши до скроні,
489 Мовить: «О матінко діви тієї, котру ти по цілім
490 Світі шукаєш, богине плодів! Не карайся так тяжко,
491 Гніву свого не скеровуй на землю — вона ж тобі вірна
492 Й не заслужила того: крадію помогла проти волі.
493 Не за вітчизну прошу: я сюди завітала як гостя.
494 Піса — вітчизна моя, хоча рід мій пішов із Еліди.
495 Та, хоч захожа, я все ж до Сіканії більше горнуся,
496 Ніж до всіх інших країв: тут-бо я, Аретуса, пенатів
497 Маю своїх, тут живу;
