Метаморфози - Публій Овідій Назон
324 Й Ніл, що на сім рукавів розгалужений, не прихистили.
325 Ніби й туди незабаром добрався Тіфей земнородний,
326 Тож під оманливим виглядом їм довелось приховатись:
327 «За вожака череди, — каже, — був там Юпітер. Тому-то
328 Й нині Аммона Лівійського бачать усі круторогим.
329 В ворона — Феб перевтіливсь, у цапа — нащадок Семели,
330 В кішку — Делійця сестра, в білосніжну корову — Юнона,
331 Рибою скрилась Венера, Кілленій став ібісом-птахом».
332 Так от вела вона, голос єднаючи з дзвоном кіфари.
333 «Треба вже й нам, Аонідам, почать, — але в тебе, можливо,
334 Вільного часу нема, щоб пісні вислуховувать наші».
335 «Не сумнівайся, і що на умі,— заспівай усе чисто!» —
336 Мовить і в тінь прохолодного гаю сідає Паллада.
337 Муза тоді: «Ми одній лиш довірили долю змагання».
338 З тим піднялась і, хвилясте волосся плющем пов'язавши,
339 Пальцем журливих торкнулася струн Калліопа, й потому,
340 Вже, як звучали вони, споріднила свій голос із ними:
341 «Першою плугом кривим перелоги зорала Церера,
342 Першою — ніжну поживу й плоди принесла вона землям,
343 Першою — різні закони дала, найщедріша Церера.
344 Буду про неї співать. О, коли б тільки гідну богині
345 Пісню я скласти могла! Вона ж гідна, богиня ця, пісні.
346 Острів Трінакрія, дужих гігантів тіла пригнітивши,
347 Всім тягарем наваливсь на простертого долі Тіфея,
348 Що на небесний престол посягав, непомірно зухвалий.
349 Все ще пручається він, час од часу піднятися прагне,
350 Та авсонійський Пелор йому праву обтяжує руку,
351 Ліву — Пахін, а на ноги йому Лілібей навалився.
352 Голову Етна гнітить. Горілиць простягнувшись під нею,
353 Ротом пісок він і полум'я в люті страшній вивергає.
354 Часто цю темну вагу розметать намагається велет,
355 Гори високі й міста, сколихнувшись, із себе струсити.
356 Землю бере тоді дрож, і лякається владар безмовних,
357 Щоб не розверзлась вона, щоб у пітьму, бува, не прорвався
358 Сонячний день, нажахавши померлих тремтливії тіні.
359 Цим перейнявшись, імлисту оселю мерщій покидає
360 Владар і, ставши на повіз, запряжений чорними кіньми,
361 Межі глибинні Сіцілії, пильний, почав обгїжджати.
362 Глянувши зблизька на все, заспокоївся трохи: обвалів
363 Ще не траплялось ніде. Та в той час із вершини своєї
364 Вздріла його Еріціна[9]: крилатого сина обнявши,—
365 «Збройний соратнику мій, мої гордощі, сину мій! — каже,—
366 Стріли, що всіх ти пронизуєш ними, візьми, Купідоне,
367 Зброю несхибну, й у серце врази того бога, якому
368 Третя, остання за жеребом випала світу частина!
369 Тих, що на небі, богів і Юпітера, й тих, котрі в морі,
370 Легко впокорюєш ти й повелителя тих, котрі в морі.
371 Тартар лиш вільний. Чому ж материнської влади й своєї
372 Ти не поширив туди? Про третину ж бо світу ідеться!
373 Навіть на небі мене — і як це терплю я ще й досі! —
374 Вже не шанує ніхто. Не така вже й Амурова сила.
375 Вже відступились од нас — чи не бачиш? — Паллада й Діана,
376 Діва із списом в руці. Дівувать буде й донька Церери,
377 Хай лиш допустимо те, бо й вона таку мрію плекає.
378 Ти ж, якщо ласка твоя, нашу справу владнай обопільну:
379 З дядьком богиню з'єднай!» Так Венера промовила. Він же
380 Миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла,
381 З тисячі стріл лиш одну — найгострішу, яка найточніше
382 Била й найкраще лягала на лук, його волі покірна.
383 Ось, на коліно приклякнувши, він вигинає дугою
384 Ріг і стрілу гачкувату спрямовує Дітові в серце.
385 Неподалік од геннейських стін є глибоководне
386 Озеро, назване Перг. Голосів лебединих не більше
387 Чує, напевно, й Каїстр на хвилях, що мчать мерехтливо.
388 Ліс, мов вінком, оточив того озера плесо й від сонця
389 Дав йому захист, зеленим наметом над ним розіславшись.
390 Квітом барвистим багата земля там, а холодом — віти.
391 Вічна весна там стоїть. Поки в тому гаю Просерпіна
392 Рве то фіалки дрібні, то лілеї стрункі білосніжні,
393 Поки то кіш, то поділ свій наповнює ними завзято,
394 Прагнучи більше зібрати квіток, аніж будь-яка з подруг,
395 Владар підземний побачив її, закохався і викрав —
396 Ось як його підганяла любов! Налякавшись, богиня
397 Матір і подруг своїх (але матір частіше!) тужливо
398 Кличе. Коли ж розірвала вона біля шиї свій одяг,
399 Так і посипались зірвані квіти на землю, й такою
400 В неї наївність була, притаманна літам ще дитинним,
401 Що й за квітками вона по-дівочому стала тужити.
402 А викрадач на прудкій колісниці жене своїх коней,
403 Кожного з них називає по імені й часто шмагає
404 Темно-багряними віжками їх і по шиї, й по гривах.
405 Повз болота Палікійські сірчані й глибокі озера
406 Коней жене він, де з тріщин земних прориваються води,
407 Де бакхіади, народ, що з двоморського вийшов Корінфа,
408 Поміж нерівних гаваней двох заснував колись місто.
409 Між Кіанеєю і джерелом Аретуси пісейським
410 Є, наче взятий
